Чи можуть кредитори оскаржити шлюбний договір, як захистити майно?
Відповідь адвоката тут

Кредитор має право оскаржувати шлюбний договір або його окреме положення (пункт), якщо його умовами вбачається порушення прав кредитора (наприклад, зміна правового режиму іпотечного майна; переведення на іншого з подружжя заборгованості за договором позики задля уникнення сплати боргу). Загалом визнати недійсним шлюбний договір можна за умов порушення вимог, передбачених ЦКУ (ст. 103 СКУ).

Більш детально у Постанові ВС від 12.12.2018, справа №200/12775/17-ц): позивач просив поділити майно, що є спільною сумісною власністю подружжя, відповідно до шлюбного договору. Згідно заочного рішення позов було задоволено. Апеляційним судом було скасоване рішення та відмовлено в поділі. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ОСОБА_4, у тому числі заявлено вимогу про поділ майна подружжя, проте ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 21 березня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за договором позики накладено заборону на відчуження спірної квартири АДРЕСА_1. 10 липня 2017 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 укладено нотаріально посвідчений шлюбний договір щодо вищевказаної квартири, а у серпні 2017 року ОСОБА_4 звернувся до суду з цим позовом. Отже, між сторонами у цій справі спір щодо поділу спільного сумісного майна подружжя відсутній, як і відсутнє порушення прав відповідачки, тому передчасним є висновок щодо поділу майна подружжя.

Касаційна скарга мотивована тим, що за умовами шлюбного договору від 10 липня 2017 року, укладеного між сторонами, набуття відповідачкою права власності на спірну квартиру не відбулось, вказаний правочин у встановленому законом порядку недійсним не визнавався, є чинним. Зі змісту вказаного шлюбного договору не вбачається дій, спрямованих на відчуження зазначеної квартири, оскільки при укладенні цього правочину відбулось лише встановлення правового режиму майна подружжя та його можливого порядку поділу у разі розірвання шлюбу, тому вимога про поділ майна подружжя не є передчасною. Посилання апеляційного суду на накладення ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 21 березня 2016 року обтяження на квартиру АДРЕСА_1 є безпідставним.

У серпні 2018 року ОСОБА_6 подав відзив на касаційну скаргу, посилаючись на те, що оскаржувана постанова апеляційного суду є законною і обґрунтованою, ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 21 березня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за договором позики накладено заборону на відчуження спірної квартири АДРЕСА_1. Проте для уникнення цивільно-правової відповідальності за договорами позики ОСОБА_4 10 липня 2017 року укладено з ОСОБА_5 шлюбний договір щодо вищевказаної квартири, метою якого було визнання за відповідачкою права власності на квартиру. Касаційна скарга підлягає задоволенню.

Апеляційний суд у порушення зазначених положень закону не врахував те, що за умовами укладеного між сторонами шлюбного договору від 10 липня 2017 року набуття відповідачкою права власності на спірну квартиру не відбулось, зі змісту цього договору не вбачається дій, спрямованих на відчуження зазначеної квартири, так як при укладенні цього правочину позивачем та відповідачкою, як подружжям, було встановлено правовий режим спільного сумісного майна подружжя та можливий порядок його поділу у разі розірвання шлюбу.

Таким чином, посилання апеляційного суду на накладення ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 21 березня 2016 року обтяження на квартиру АДРЕСА_1 є безпідставним, оскільки поділ майна подружжя не ставиться у залежність від обтяжень майна і не є його відчуженням. Доводи апеляційного суду, як і ОСОБА_6, про те, що метою поділу майна подружжя є виключно бажання ОСОБА_4 уникнути повернення ОСОБА_6 позики є безпідставними. ОСОБА_6, якщо вважав, що укладенням шлюбного договору порушені його права, не був позбавлений і не позбавлений можливості оскаржити його в судовому порядку на загальних підставах, що передбачено статтею 103 СК України.

Також, у постанові Київського апеляційного суду у справі від 24 вересня 2020 року № 367/3276/19 зазначено, що після подання позову і відкриття судом провадження у справі за позовом про стягнення боргу, накладення судом арешту на квартиру та до ухвалення рішення суду, відповідач з дружиною уклали шлюбний договір, за яким домовились визнати право власності на все нерухоме майно за третьою особою, тому діяли очевидно недобросовісно та зловживали правами стосовно кредитора (позивача), оскільки фактично така домовленість шлюбного договору порушує майнові інтереси кредитора, а оспорюваний договір направлений на недопущення звернення стягнення на нерухоме майно боржника.


Запитання

Чоловік та дружина, обидва громадяни України поїхали працювати у Германію. Там розлучились у 2015 році. Зараз чоловік має намір вступити у новий шлюб з громадянкою Германії, однак консул України в Германії наполягає на тому, що рішення про розлучення з минулою жінкою повинно бути посвідчено в Україні. Питання: як це зробити? Чи вірно я розумію, що потрібно звертатись до суду в Україні та визнавати це рішення по розлучення дійсним на території України?

Відповідь адвоката тут

Ганни Гаро: Оскільки рішення про розлучення в 2015 році винесено німецьким судом, то на території Німеччини воно діє без додаткових дій в Україні. Однак, для того, щоб воно діяло на території України дійсно треба подати клопотання в український суд про визнання рішення про розірвання шлюбу.

Між Україною та ФРН немає окремого договору про надання правничої допомоги, а відповідно до ст. 471 ЦПК в такому випадку застосовується принцип взаємності.

По суті, це нічого не змінює для сторін, окрім того факту, що з’являється можливість для заінтересованої сторони заперечувати проти визнання, апелюючи до доказів про відсутність взаємності у визнанні рішень суду на практиці, але, аналізуючи практику, бачимо, що такі доводи будуть легко спростовані. Бо існує ряд схожих ухвал українських судів про визнання розірвання шлюбу між українськими громадянами у судах Німеччини. (Лінк)

Клопотання розглядається судом України за місцем проживання (перебування) або місцезнаходженням заінтересованої особи, якщо ж вона не має місця проживання (перебування) або місцезнаходження на території України, то за місцезнаходженням в Україні її майна. (постанова Пленуму ВСУ від 24.12.99 Лінк)

Найлегшим і найшвидшим варіантом буде, якщо адвокат в Україні здійснить дані дії. Адже сторонам не обов’язково бути присутніми на судовому засіданні. Їм навіть не потрібно приїжджати в Україну для того, щоб рішення про розірвання їх шлюбу було визнане українським судом. Важливо тільки, щоб сторона, стосовно якої постановлено рішення іноземного суду, не була позбавлена можливості взяти участь у судовому процесі через те, що їй не було належним чином і вчасно повідомлено про розгляд справи. Бо це є підставою для відмови в визнанні(ст. 468 ЦПК України).

До клопотання додаються такі документи:

1) засвідчена в установленому порядку копія рішення іноземного суду, про визнання якого порушується клопотання;

2) офіційний документ про те, що рішення іноземного суду набрало законної сили, якщо це не зазначено в самому рішенні;

3) засвідчений відповідно до законодавства переклад перелічених документів українською мовою або мовою, передбаченою міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України

Суд України протягом трьох днів від дати проголошення ухвали за результатами розгляду іноземного клопотання надсилає сторонам її копії. У разі, якщо сторона знаходиться за кордоном і не має в Україні уповноваженого представника, копія ухвали про результати розгляду іноземного клопотання надсилається до міжрегіонального управління для передачі копії ухвали належними каналами.

22.10.2020 Підготовлено для Вищої школи адвокатури НААУ. Джерело.


Запитання

Ситуація наступна. Суд прийняв рішення заслухати двох дітей у суді, лише за згоди батьків. Батько дав письмову згоду, мати усного чи письмового дозволу на надала. Як має діяти суд, чи може він заслухати дітей, якщо не має згоди обох батьків?

Відповідь адвоката тут

Ганни Гаро: Перш за все, необхідно отримати інформацію щодо того, яка справа розглядається судом, а також щодо віку дітей (дитина в розумінні закону до 18 років, але не можна вважати рівнозначними рівень фізичного та психологічного розвитку дитини в 5 років та дитини в 17 років). Також не вказано, чи заперечувала мати дітей проти їх заслуховування судом і якщо так, то з яких причин.

Проте, якщо говорити в загальному, можна зробити наступні висновки:

Відповідно до ст. 3 Конвенції про права дитини, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Аналогічної позиції притримується і судова практика. Зокрема, у Постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі №357/17852/15-ц визначено, що: «Найкращі інтереси дитини залежно від їх характеру та серйозності можуть переважати інтереси батьків. При цьому при вирішенні питань, які стосуються її життя, дитині, здатній сформулювати власні погляди, має бути забезпечено право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що її стосуються, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю».

Відповідно до ст. 45 ЦПК України, під час розгляду справи малолітня або неповнолітня особа має також право безпосередньо або через представника чи законного представника висловлювати свою думку та отримувати його допомогу у висловленні такої думки.

Відповідно до ст. 171 СК України, Дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім’ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім’ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав, поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління її майном.

Отже, за загальним правилом, законодавство України не пов’язує право дитини бути вислуханою при розгляді питань, що її стосуються, з отриманням дозволу на це від одного або ж обох батьків.

Важко відповісти на дане питання однозначно, не ознайомившись з точним формулюванням, яке використав суд при вирішенні питання щодо заслуховування думки дітей.

Водночас, керуючись найкращими інтересами дітей, враховуючи практику ЄСПЛ та надання згоди одним з батьків (як їх законним представником, що має рівні з іншим з батьків права), а також те, що прямої заборони мати дітей на заслуховування їх думки судом не висловила, на мою думку, заслухати дітей варто. Звичайно з урахуванням того, що права та інтереси дітей будуть дотримані, а їх психологічний стан і рівень розвитку дозволяє їм сформувати та висловити свою думку.

30.09.2020 Підготовлено для Вищої школи адвокатури НААУ. Джерело.


Запитання

Матір малолітньої дитини померла, батько уклав договір про надання правової допомоги йому та дитині адвокатом. Є спір між ним (батьком) та бабусею щодо визначення місця проживання дитини. Бабуся, в свою чергу, уклала договір про надання правничої допомоги з іншим адвокатом, який стверджує, що він є представником інтересів дитини та в її інтересах подає процесуальні документи (заяви, скарги, тощо). Посилається вищезгаданий адвокат на положення ч.1 ст. 15 ПАЕ. Чи є вищезгадані дії порушенням ПАЕ?

Відповідь адвоката тут

Ганни Гаро: Відповідно до ст. 15 ПАЕ, договір про надання правової допомоги може укладатись клієнтом або на користь клієнта іншою особою, яка діє в його інтересах. Особливості укладення та змісту контрактів (договорів) з адвокатами, які надають безоплатну правову допомогу, встановлюються законом, що регулює порядок надання безоплатної правової допомоги. Якщо договір про надання правової допомоги укладено на користь клієнта іншою особою, яка діє в його інтересах, адвокат зобов’язаний отримати підтвердження згоди клієнта на надання йому правової допомоги цим адвокатом виключно у випадку, якщо цього вимагає закон.

Відповідно до положень статті 258 СК України, баба і дід мають право на самозахист внуків; баба і дід мають право звернутися за захистом прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх та повнолітніх непрацездатних внуків до органу опіки та піклування або до суду без спеціальних на те повноважень.

Таким чином, бабуся наділена правом звертатись до суду за захистом прав та інтересів свого малолітнього онука. Додатково сказане вище підтверджується положеннями ст. 59 ЦПК України: права, свободи та інтереси малолітніх осіб віком до чотирнадцяти років, а також недієздатних фізичних осіб захищають у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, опікуни чи інші особи, визначені законом. Законні представники можуть доручати ведення справи в суді іншим особам.

Отже, відповідаючи на питання, з викладених у питанні обставин порушення ПАЕ у діях адвокатів не вбачається.

Водночас, варто зазначити, що загалом чинне законодавство не передбачає можливості існування спору про визначення місця проживання дитини між батьком та бабусею. Так, СК України, зокрема, ст. 161, передбачає можливість наявності спору щодо визначення місця проживання дитини саме між її батьками, а не одним з батьків та бабою/дідом.

Позицію вичерпності переліку осіб, з яким може визначатись місце проживання малолітньої дитини підтримав є КЦС у своїй постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 299/941/17.

Так, КЦС зазначив: «Частиною четвертою статті 29 ЦК України визначено, що місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров’я, в якому вона проживає. Таким чином, цією нормою права встановлено вичерпний перелік осіб, місце проживання (місцезнаходження) яких може вважатися місцем проживання дитини, яка не досягла десяти років: батько, мати, опікун дитини, навчальний заклад чи заклад охорони здоров’я, в якому проживає дитина».

07.09.2020 Підготовлено для Вищої школи адвокатури НААУ. Джерело.


Запитання

Чи є практичні або теоретичні рекомендації щодо визнання права за одним із подружжя на дійсну (ринкову) вартість частки в товаристві з обмеженою відповідальністю при поділі майна подружжя. Наголошу, не вкладу до статутного капіталу, а ринкової вартості частки засновника (одного з подружжя)?

Відповідь адвоката тут

Ганни Гаро: Перша і основна рекомендація – домовлятись. Вести переговори, залучати адвокатів, переконувати, наводити аргументи, звертатись до медіатора. Оскільки найкраще і найбільш ефективно майнові спори (особливо сімейні) вирішуються в позасудовому/досудовому порядку.

Якщо ж говорити про судовий порядок, то, на жаль, жодних «гарантовано дієвих рецептів успіху» не існує, адже судова практика з цього питання достатньо неоднозначна і мінлива, а в кожному окремому випадку можуть бути додаткові складності чи особливості.

До того ж, враховуючи досвід роботи з такою категорією справ, можу зазначити, що спори про поділ майна подружжя розглядаються судами достатньо тривалий строк (2-3 роки). Часто та цінність майна, на яку розраховує позивач, втрачається. У зв’язку з цим, все ж, найбільш дієвим способом є позасудовий спосіб поділу майна подружжя.

Якщо ж звернення до суду уникнути не вдалось, можна підсилити свою позицією прикладами з судової практики, зокрема:

Відповідно до ст. 36 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.

Відповідно до ч. 5, 6 та 7 ст. 13 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

А у Постанові від 08 травня 2019 року у справі № 683/886/16-ц Верховний Суд зазначив, що вклади, внесені під час перебування у шлюбі одним з подружжя, який є учасником господарського товариства, до статутного капіталу цього товариства за рахунок спільних коштів подружжя, стають власністю цього товариства, а право іншого з подружжя на спільне майно трансформується в інший об’єкт – право вимоги на виплату частини вартості частки учасника у статутному капіталі товариства.

Вартість такої частки учасника визначається виходячи з ринкової вартості сукупності всіх часток учасників товариства пропорційно до розміру частки такого учасника. При чому, вартість такої частки повинна бути встановлена на час вирішення питання про її поділ.

Окрім того, важливо пам’ятати, що необхідно зібрати грунтовну доказову базу, щоб підтвердити той факт, що відповідне майно належить до спільної сумісної власності, а тому підлягатиме поділу.

Так, в даному контексті варто звернути увагу на Постанову ВС від 24 березня 2020 року у справі № 367/3800/14-ц, де суд зазначив, що: «Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями:

1) час набуття майна;

2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).

Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.

У зв’язку з викладеним у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об’єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому, сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об’єктів права спільної сумісної власності подружжя».

28.08.2020 Підготовлено для Вищої школи адвокатури НААУ. Джерело.


Запитання

В судовому наказі про стягнення аліментів не зазначено максимальну межу згідно закону, а саме що аліменти стягуються у визначеному розмірі від заробітку (доходу) платника аліментів, але не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку на кожну дитину. Яким чином можна виправити цю ситуацію?

Відповідь адвоката тут

Найефективнішим варіантом є шлях через виправлення описки в судовому наказі (як виконавчому документі), попросивши суд зазначити точне формулювання як в законі, тобто із зазначенням максимальної межі.

ЦПК: Стаття 161. Вимоги, за якими може бути видано судовий наказ

1. Судовий наказ може бути видано, якщо:

4) заявлено вимогу про стягнення аліментів у розмірі на одну дитину – однієї чверті, на двох дітей – однієї третини, на трьох і більше дітей – половини заробітку (доходу) платника аліментів, але не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку на кожну дитину, якщо ця вимога не пов’язана із встановленням чи оспорюванням батьківства (материнства) та необхідністю залучення інших заінтересованих осіб.

Відповідно до частини 1 статті 105 ЦПК України, судовий наказ про стягнення аліментів оскарженню шляхом подання боржником заяви про його скасування не підлягає.

Згідно ч. 7 ст.105 ЦПК України, у разі видачі судового наказу відповідно до пунктів 4 частини першої статті 96 цього Кодексу боржник має право звернутися до суду з позовом про зменшення розміру аліментів.

Стаття 173. Виправлення помилки в судовому наказі, визнання судового наказу таким, що не підлягає виконанню, відстрочення чи розстрочення його виконання

1. Суд може внести виправлення до судового наказу, визнати його таким, що не підлягає виконанню, або відстрочити або розстрочити виконання судового наказу в порядку, встановленому статтями 432, 435 цього Кодексу.

Стаття 432. Виправлення помилки у виконавчому документі та визнання його таким, що не підлягає виконанню

1. Суд, який видав виконавчий документ, може за заявою стягувача або боржника виправити помилку, допущену при його оформленні або видачі, чи визнати виконавчий документ таким, що не підлягає виконанню.

2. Суд визнає виконавчий документ таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, якщо його було видано помилково або якщо обов’язок боржника відсутній повністю чи частково у зв’язку з його припиненням, добровільним виконанням боржником чи іншою особою або з інших причин.

3. Суд розглядає заяву в десятиденний строк з дня її надходження у судовому засіданні з повідомленням стягувача та боржника і постановляє ухвалу. Неявка стягувача і боржника не є перешкодою для розгляду заяви. До розгляду заяви суд має право своєю ухвалою зупинити виконання за виконавчим документом або заборонити приймати виконавчий документ до виконання.

4. Про виправлення помилки в виконавчому документі та визнання його таким, що не підлягає виконанню, суд постановляє ухвалу. Якщо стягнення за таким виконавчим документом уже відбулося повністю або частково, суд одночасно з вирішенням вказаних питань на вимогу боржника стягує на його користь безпідставно одержане стягувачем за виконавчим документом.

Приклад ухвали щодо виправлення


Запитання

Чи стягуються державним виконавцем аліменти з доходів боржника, отриманих від продажу нерухомості?

Відповідь адвоката тут

Остання судова практика йде шляхом, що дохід від продажу нерухомості є таким, з якого необхідно сплачувати аліменти.

Постанова ВС від 31 липня 2020 року, справа № 234/15413/17

Фактичні обставини справи

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що рішенням Краматорського міського суду Донецької області від 23 березня 2015 року з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_2 стягнуто аліменти на утримання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в розмірі 1/4 частки всіх видів доходів, але не менше 30 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно починаючи з 12 березня 2015 року до досягнення дитиною повноліття.

На підставі виконавчого листа, виданого на виконання вказаного рішення, Приморським відділом державної виконавчої служби міста Маріуполь Головного територіального управління юстиції у Донецькій області здійснюється виконавче провадження.

16 жовтня 2018 року державним виконавцем Приморського відділу державної виконавчої служби міста Маріуполь Головного територіального управління юстиції у Донецькій області Богдяж К. О. винесено постанову про звернення стягнення на заробітну платі, пенсію, стипендію та інші доходи боржника, у відповідності до якої звернено стягнення на дохід, отриманий ОСОБА_2 від продажу належної йому нерухомості, а саме 1/4 частку отриманої суми за продаж нерухомості, у сумі 31 935,50 грн.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд та застосовані норми права Відповідно до частини першої статті 68 Закону України «Про виконавче провадження» стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника звертається у разі відсутності в боржника коштів на рахунках у банках чи інших фінансових установах, відсутності чи недостатності майна боржника для покриття в повному обсязі належних до стягнення сум, а також у разі виконання рішень про стягнення періодичних платежів.

Відповідно до статті 81 СК України перелік видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків, інших осіб, затверджується Кабінетом Міністрів України.

Аналіз положень СК України, зокрема положень статті 81, частини третьої статті 181, частини другої статті 182, статті 183 СК України, свідчить про те, що законодавець ототожнює поняття «заробітку» та «доходу», передбачаючи можливість стягнення на користь дитини мінімального рекомендованого розміру аліментів з обох джерел отримання грошових коштів. Аналогічна ситуація відображена і в положеннях ЦК України, який також ототожнює поняття «заробітку» та «доходу», зокрема у відносинах щодо відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоровя або смертю.

Таким чином, законодавець гарантував можливість захисту прав та фактичного задоволення інтересів найменш захищених категорій осіб.

Постановою Кабінету Міністрів України від 26 лютого 1993 року № 146 затверджено Перелік видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків, інших осіб.

Разом з тим, з урахуванням системного способу тлумачення вищевказаний Перелік видів доходів, які враховуються при визначені розміру аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків, інших осіб є підзаконним нормативно-правовим актом, а тому тлумачення його положень має здійснюватися з урахуванням дійсного змісту норм закону, на розвиток та виконання якого він прийнятий (розширювальне тлумачення норм права).

Верховний Суд у складі Обєднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 05 вересня 2019 року по справі № 760/4569/18-ц (провадження № 61-45100сво18), відступаючи від висновку, викладеному у постанові від 07 травня 2018 року у справі № 640/537/14-ц (провадження № 61-15685св18), ухваленої Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, зробив висновок про те, що «Положення статті 81 СК України та частини третьої статті 181 СК України вказують на необхідність визначення розміру аліментів від частки доходу платника, а не його заробітку. Звуження ж змісту норм закону за допомогою положень підзаконних нормативно-правових актів є неприпустимим. При цьому зміст положень Переліку видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків, інших осіб включає до поняття «заробітку» також і виплати, які заробітною платою не є, зокрема доходи від підприємницької діяльності, кооперативів, тощо, що свідчить про більш широке тлумачення змісту поняття «заробіток», ніж виплати, які виплачуються в межах трудових правовідносин. Крім того, у пункті 13 Переліку видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків, інших осіб вказується, що утримання аліментів провадиться з суми заробітку (доходу), що належить особі, яка сплачує аліменти, після утримання з цього заробітку (доходу) податків. Вживання терміну «дохід» у дужках після поняття «заробіток» може розумітися як визнання цих понять синонімами в контексті приписів цього Переліку видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків, інших осіб.

Отже, Перелік видів доходів, які враховуються при визначені розміру аліментів, не є вичерпним. З урахуванням системного способу тлумачення вищевказаний Перелік видів доходів, які враховуються при визначені розміру аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків, інших осіб, є підзаконним нормативно-правовим актом, а тому тлумачення його положень має здійснюватися з урахуванням дійсного змісту норм закону, на розвиток та виконання якого він прийнятий».

Суди попередніх інстанцій на підставі належним чином оцінених доказів встановили, що дохід від відчуження нерухомого майна підпадає під дію Переліку видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків, інших осіб та на який, згідно вказаного Переліку може бути здійснено стягнення в межах виконавчого провадження, зробили правильний висновок про відмову задоволенні скарги ОСОБА_2 про визнання неправомірними дій державного виконавця Приморського відділу виконавчої служби міста Маріуполь Головного територіального управління юстиції у Донецькій області Богдяж К. О. відносно здійснення нарахування з усіх видів заробітку (доходу), що належать боржнику, першочергово витрат на проведення виконавчих дій у розмірі 240,11 грн та проведення щомісячного утримання у розмірі 50 % до погашення загальної суми заборгованості у розмірі 31 935,50 грн, та скасування постанови, винесеної 16 жовтня 2018 року державним виконавцем Приморського відділу виконавчої служби міста Маріуполь Головного територіального управління юстиції у Донецькій області Богдяж К. О., оскільки оскаржувані дії державного виконавця, були вчинені відповідно до закону, бездіяльність відсутня, державним виконавцем вжито всіх необхідних виконавчих дій з метою забезпечення належного виконання рішення суду про стягнення аліментів з боржника.

Аргументи заявника про неврахування судами попередніх інстанцій висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 07 травня 2018 року у справі № 640/537/14-ц (провадження № 61-15685св18) є безпідставними, оскільки Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 05 вересня 2019 року по справі № 760/4569/18-ц (провадження № 61-45100сво18), яка правильно застосовано судами попередніх інстанцій, відступила від висновку, викладеному у постанові від 07 травня 2018 року у справі № 640/537/14-ц (провадження № 61-15685св18).

Також є безпідставними аргументи заявника про те, що продаж особистого нерухомого майна заявника, право власності на яке ним було набуто внаслідок дарування його батьками ще до шлюбу та народження дитини, не є заробітком заявника, а тому на нього (дохід) не може бути звернуто стягнення за рішенням суду у межах виконавчого провадження, оскільки Закон України «Про виконавче провадження» чітко встановлює заробіток/доход, як об’єкт, на який державним виконавцем може бути здійснено звернення стягнення на виконання рішення суду.


Запитання

Ви говорили про зміну ШД статусу майна зі спільного в особисте наприклад, а як же ч.5 ст. 93, якщо це нерухоме майно?

Відповідь адвоката тут

Норма ст. 97 СК України надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу, та не містить заборон або будь-яких обмежень цього права. Та водночас, у ч. 5 ст. 93 Сімейного кодексу зазначено, що за шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації. В силу положень ч. 2 ст. 97 СК України та ч. 5 ст. 93 СК України при укладенні шлюбного договору сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень ст. ст. 57, 60 СК України, однак шлюбний договір не є правовстановлюючим документом, на підставі якого здійснюється перехід права власності на нерухоме майно та інше майно, яке підлягає державній реєстрації. Шлюбний договір в цьому випадку нагадує попередній договір або договір про наміри, умовами якого фіксуються домовленості сторін як ділитиметься майно у випадку розірвання шлюбу. Відповідно правовстановлюючим документом може бути нотаріально посвідчений договір або рішення суду про поділ майна подружжя.


Запитання

Який строк позовної давності про визнання шлюбного договору недійсним після розлучення? Загальний? Чи є особливості?

Відповідь адвоката тут

У Постанові ВС від 25 вересня 2019 року у справі № 757/10715/17-ц суд дійшов висновку, що до вимог про визнання шлюбного договору недійсним позовна давність не застосовується з огляду на зміст положень ст. 20 СК України. У ст. 20 СК встановлено, що позовна давність до вимог, які випливають із сімейних відносин, не застосовується, крім випадків, передбачених ч. 2 ст. 72, ч. 2 ст. 129, ч. 3 ст. 138, ч. 3 ст. 139 СК. Згідно ч. 2 ст. 72 СК до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у 3 роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності. Проте, суддя Погрібний С. О. в Окремій ухвалі по цій справі вказав, що Верховний Суд, враховуючи особливості шлюбного договору, як цивільно-правового, дійшов помилкового висновку про незастосування до спірних цивільних правовідносин позовної давності. Позовна давність установлюється в законі з метою упорядкування цивільного обороту за допомогою стимулювання суб`єктів, права чи законні інтереси яких порушені, до реалізації права на їх позовний захист протягом установленого строку. Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав; при цьому поняття “позовна” має на увазі форму захисту – шляхом пред`явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах – процесуальному (право на пред’явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту). Ураховуючи, що метою встановлення у законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного суб’єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду, необхідно дійти висновку, що об’єктом дії позовної давності є право на позовний захист, що є самостійним правом (не ототожнюється із суб’єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене. В ст. 103 СК України, шлюбний договір може бути визнаний недійсним з підстав передбачених ЦК України, а тому і строки позовної давності мають застосовуватися ті, які передбачені вказаним кодексом. Відповідно ст. 257 ЦК України та ч. 1 ст. 261 ЦК України (позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи), загальна позовна давність встановлюється у три роки, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.


Запитання

Яка ставка судового збору за подачу позову про зменшення розміру аліментів?

Відповідь адвоката тут

Це питання дуже актуальне і не просте, тому довго розбиралися з колегами. Виходить, так. Якщо платник аліментів не згоден з розміром аліментів, він може звернутися до суду з позовом про зменшення аліментів. В ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» чітко визначено коло осіб, які звільняються від сплати судового збору, серед яких, позивачі – у справах про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів чи зміну способу їх стягнення, а також заявники у разі подання заяви щодо видачі судового наказу про стягнення аліментів. Виходить, що Позивачі у справах про зменшення розміру аліментів не звільняються від сплати судового збору, у відповідності до вказаної правової норми. На нашу думку, позов про стягнення аліментів у фіксованому розмірі чи у частці від доходу є позовом саме майнового характеру. У такому випадку, судовий збір буде визначатися відповідно до пп. 1 п. 1 ч. 2 ст. 4 Закону України “Про судовий збір”, де ставки судового збору встановлюються у таких розмірах – 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Ціна позову у позовах про стягнення аліментів – визначається сукупністю всіх виплат, але не більше ніж за шість місяців, а у позовах про зменшення або збільшення платежів або видач – сумою, на яку зменшуються або збільшуються платежі чи видачі, але не більше ніж за один рік (п. 6 ч. 1 ст. 176 ЦПК України). На практиці, так як позивачі звільнені від сплати суд збору, в резолютивній частині рішення суд пише стягнути судовий збір з відповідача (боржника) в розмірі 0,4 прожиткового мінімуму для працездатних осіб, не зазначаючи при цьому чи це є позовом майнового чи немайнового характеру. При цьому мінімальний розмір судового збору для позову майнового та немайнового характеру станом на сьогодні є однаковим. Тож проблема виникає при оскарженні рішення в апеляційному порядку, бо відповідач не знає яку суму судового збору сплачувати знову: якщо рішення про стягнення аліментів в частці, то очевидно знову мінімальний, якщо аліменти присуджені у фіксованому розмірі, то ціна позову є, що дозволяє вирахувати судовий збір як з позову майнового характеру. Така ж логіка має бути при подачі позову про зменшення суми аліментів, залежно від того, який спосіб стягнення, в частці від доходів чи фіксований розмір, підлягають стягненню. Приклад 1: якщо є рішення про стягнення аліментів у розмірі ¼ від усіх доходів, а боржник хоче подати позов про зменшення аліментів, наприклад, про стягнення ⅕ від усіх доходів, то судовий збір має сплачуватися як з позову майнового характеру, не знаючи ціну позову, береться мінімальний розмір суд збору для позовів майнового характеру- 0,4 прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Приклад 2: якщо є рішення про стягнення аліментів у фіксованому розмірі щомісячно, а боржник хоче подати позов про зменшення аліментів, то судовий збір має рахуватися від ціни позову, яка рахується як щомісячна сума, на яку зменшуються платежі, помножена на 12 календарних місяців.