Ні для кого не секрет, що вітчизняна судова система не зважаючи на закріплене у ст.141 СК України положення про рівність прав та обов’язків батьків щодо здійснення виховання дитини, при вирішенні спорів щодо визначення місця проживання дитини, дотримується принципу неприпустимості розлучення дитини та матері. Таким чином, у чоловіків, які бажають виконувати головну щоденну роль у вихованні своїх дітей, шанси отримати відповідне рішення суду мізерні, якщо тільки мати дитини не зловживає алкогольними напоями, наркотичними засобами, тощо.
Разом з тим, Європейський суд з прав людини у справі «M.S. проти України» підставив під сумнів вищезазначену практику українських судів. Зокрема, суд при розгляді справи вирішив, що аналіз, проведений національними судами до прийняття рішення, що донька заявника має проживати з матір’ю, не був достатньо ретельним, аргументи, якими вони аргументували своє рішення не можуть вважатись «відповідними і достатніми».
Важливою в цьому контексті є окрема думка висловлена суддею Європейського суду з прав людини від Ліхтенштейну Карло Ранзоні, який зокрема вказує, що українські суди методологічно застосовували принцип «не розлучення малолітньої дитини з матір’ю, крім тих випадків, коли є виняткові обставини» та виходили з презумпції, що дитина має проживати з матір’ю, що може бути спростовано лише за наявності «виключних обставин» у відповідності до Декларація прав дитини. Застосувавши таку презумпцію, національні суди обмежили обсяг свого дослідження фактів встановленням наявності «виключних обставин». У результаті за відсутності «виключних обставин» суди не вдались до розгляду решти інших невиключних обставин, які могли бути релевантними для рішення.
Презумпція на користь матері у справах опіки над дитиною не підтримується ні актами ООН, ні практикою Суду. Це також не відповідає позиції Ради Європи та більшості держав-учасниць. На думку судді ЄСПЛ, така методологія розгляду, заснована на вказаній презумпції, незастосування якої вимагає наявності «виняткових обставин», не є виправданою у 21-ому сторіччі, враховуючи права, гарантовані Конвенцією. Найкритичнішим у цій презумпції питанням є те, що вона prima facie вказує, що проживання дитини з батьком не є в «найкращих інтересах дитини». Декларація прав дитини не є обов’язковим документом. Вона була основою для розробки Конвенції ООН про права дитини від 1989 р., яка на відміну від Декларації є обов’язковим міжнародним договором.
Однак, як вбачається з підготовчих матеріалів Конвенції (travaux préparatoires) положення щодо «відокремлення дитини від матері лише за виключних обставин» існувало тільки на початковій стадії процесу розробки. В подальшому воно було розкритиковане, як таке, що сприяє стереотипному баченню ролі матерів, заснованому на дискримінації. Таким чином, воно було усунуто. Принцип, вказаний в Декларації щодо виключних випадків розлучення матері з дитиною не може як такий бути проблемою, враховуючи, що він не підриває процес прийняття рішення щодо визначення найкращих інтересів дитини.
У зв’язку з презумпцією на користь матері, національні суди обмежили обсяг свого аналізу, зосередившись виключно на встановленні відсутності «виключних обставин» і не вдаючись до аналізу інших «не виключних» обставин, які могли б бути вирішальними для забезпечення найкращих інтересів дитини. Застосування презумпції, заснованої на необов’язковій за своїм характером Декларації від 1959 року, було дійсною причиною не проведення належно ретельного аналізу на національному рівні, зокрема, ретельного аналізу ризиків безпеки дитини та стабільності її середовища у разі проживання з матір’ю. Ця презумпція з самого початку підірвала збалансований аналіз ситуацій обох батьків і, що більш важливо, найкращих інтересів дитини.
Рішення у справі «М.С. проти України» було прийняте 11.07.2017 року та набуде статусу остаточного в порядку передбаченому ч.2 ст.44 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, зокрема через три місяці від дати постановлення, якщо клопотання про передання справи на розгляд Великої палати не буде заявлено. Тобто, набрання рішенням статусу остаточного очікується 11.10.2017 року, після чого дане рішення буде опубліковане.
Як було зазначено в інформаційному листі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Щодо окремих питань судової практики у справах про визначення місця проживання дитини» від 17.08.2017 року, адресованому головам апеляційних судів областей, Апеляційного суду м. Києва, з метою недопущення в подальшому порушень, які констатовані ЄСПЛ у справі «М.С. проти України», у разі набрання рішенням статусу остаточного, судам під час розгляду справ про визначення місця проживання дитини слід враховувати його положення.
Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ також зазначає, що під час вирішення справ щодо визначення місця проживання дитини судам слід керуватись ст.51 Конституції України, яка гарантує кожному із подружжя рівні права і обов’язки у шлюбі та сім’ї. Окрім цього, суд посилається на ч.6 ст.7 СК України, відповідно до якої рівність прав і обов’язків жінки і чоловіка у сімейних відносинах, шлюбі і сім’ї є однією із загальних засад регулювання сімейних відносин. Це узгоджується з практикою ЄСПЛ, який неодноразово наголошував, що батьки повинні мати права у спорах про опіку над дітьми, і жодні презумпції, які ґрунтуються на ознаці статі, не повинні братись до уваги (рішення у справі «Зоммерфельд проти Німеччини» від 08.07.2003 року, «Цаунеггер проти Німеччини» 03.12.2009 року).
Згідно ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», українські суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Суду як джерело права. Це означає, що українські суди, вирішуючи спори щодо визначення місця проживання дитини в обґрунтування своєї позиції зможуть застосовувати ключові положення рішення у справі «M.S. проти України».
Таким чином, дане рішення ЄСПЛ має стати підґрунтям для зміни ситуації у вітчизняній судовій системі та запровадження іншого підходу – вирішення сімейних спорів в «найкращих інтересах дитини», з врахуванням не лише наявності/відсутності виключних обставин, а й інших фактів, що мають значення для постановлення законного та обґрунтованого судового рішення.
Здійснюючи головну свою практику у сфері сімейного права Юридична фірма «ГАРО та ПАРТНЕРИ» надає професійну юридичну допомогу при вирішенні спорів щодо визначення місця проживання дитини.