Запитання та відповіді

Справи про стягнення аліментів на утримання дітей є одними з найпоширеніших серед сімейних спорів. За загальним правилом, аліменти призначаються в частці від доходу їх платника чи у певній твердій грошовій сумі і підлягають сплаті до досягнення дитиною повноліття. Але визначений розмір аліментів не є незмінним – у залежності від певних обставин їх розмір може бути збільшено або зменшено.

Так, відповідно до положень ст. 192 СК України розмір аліментів, визначений за рішенням суду або домовленістю між батьками, може бути згодом зменшено або збільшено за рішенням суду за позовом платника або одержувача аліментів у разі зміни матеріального або сімейного стану, погіршення або поліпшення здоров’я когось із них та в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

Отже, закон передбачає, що питання зміни розміру аліментів за певних умов може ініціювати як їх платник, так і стягувач. Що ж це означає на практиці?

До прикладу, платник аліментів мав високі та стабільні доходи, у зв’язку із чим сплачував аліменти у значному розмірі, однак, після початку повномасштабного вторгнення бізнес закрився/втратив роботу і рівень доходу різко та значно впав і розмір аліментів, що сплачувався раніше, тепер перевищує загалом увесь існуючий дохід платника.

Або ж навпаки – платник аліментів стверджує, що має мінімальну заробітну плату і тому сплачує мінімальний можливий розмір аліментів на утримання дитини, але раптом купує нерухомість, нове дороге авто, починає часто подорожувати за кордон та загалом починає вести спосіб життя, що явно перевищує його офіційні доходи.

В обох випадках можна говорити про можливість зміни розміру аліментів, який сплачується на утримання дитини, у зв’язку зі зміною матеріального стану їх платника.

Суд може призначити стягнення аліментів за минулий період. Втім дата й сам факт розірвання шлюбу не є доказом для призначення судом сплати аліментів за минулий період. За загальним правилом аліменти на дитину присуджуються за рішенням суду від дня пред’явлення позову, а в разі подання заяви про видання судового наказу – з дня подання такої заяви. При цьому немає значення проміжок часу від дня пред’явлення позову до його задоволення (ст. 191 Сімейного кодексу України). Однак відповідно до ч. 2 ст. 191 та ст. 194 аліменти можуть бути присуджені і за минулий час, але не більше як за десять років. Така можливість стягнути аліменти за минулий період є винятком із загального правила і реальна лише у тому разі, якщо аліменти не стягувалися раніше й позивач доведе, що він вживав заходів щодо одержання аліментів з відповідача, а відповідач ухилявся від надання утримання дитині. Доведення того факту, що позивач вживав усіх можливих заходів щодо одержання аліментів з відповідача, а відповідач ухилявся від надання утримання дитині є дуже складним та повною мірою покладається на позивача. Адже презюмується той факт, що інший з батьків належним чином виконував свої обов’язки з утримання. Аналізуючи судову практику, суди першої інстанції та апеляційні суди досить часто вказують, що ухилення від сплати аліментів може виражатися в: ухиленні від укладання договору про сплату аліментів на утримання дитини, приховуванні свого місцезнаходження або свого заробітку (доходів), нереагуванні на направлення листів з проханням сплачувати кошти на користь дитини тощо. Таким чином, можна зробити висновок, що доказами позивача у справі про сплату аліментів за минулий час можуть бути: • спроби встановити місце проживання, місце роботи, справжній розмір заробітку відповідача; • будь-які письмові докази, які підтверджують звернення позивача до відповідача з вимогою про сплату аліментів, у тому числі й електронні докази листування з відповідачем. Якщо позивач доведе необхідність стягнення аліментів за минулий період і суд прийме позитивне для нього рішення, то суд має видати виконавчий лист, який необхідно пред’явити до виконання. Якщо за виконавчим листом аліменти не стягувалися у зв’язку з розшуком платника аліментів або його перебуванням за кордоном, вони мають бути сплачені за весь минулий час. Тому факт подання адвокатського запиту можна вважати спробою встановити справжній розмір заробітку відповідача, а відтак і посилатися на дату його подання як на дату, з якої позивач мав намір подати позов про стягнення аліментів.

На початку березня було опубліковане повідомлення про те, що Нацсоцслужба не розглядає справи та не видає згоди/дозволи на усиновлення дітей іноземцями та громадянами України, які проживають за її межами. Тож упродовж першого місяця повномасштабного вторгнення усиновлення було призупинене. Ця процедура була недоступна і для українців, і для іноземців. У квітні Верховна Рада України опублікувала повідомлення (https://bit.ly/3JzXhbY), у якому йшлося про те, що на період воєнного стану процедура усиновлення не змінювалася, і тому усиновлення відбувається на загальних підставах, з урахуванням норм національного законодавства. Наразі усиновлювачами під час дії воєнного стану можуть стати як українці, так і іноземці. Процес усиновлення дітей в Україні як українцями, так і іноземцями, доволі ускладнений. Зокрема, через те, що в окремих регіонах, де відбуваються активні бойові дії, служби у справах дітей та суди тимчасово не здійснюють повною мірою своїх повноважень, а тому в цих регіонах неможливо організувати процес усиновлення. Важливо зазначити, що, на відміну від процедури оформлення опіки та піклування родичами, яка тимчасово під час воєнного стану стала спрощеною, процедура усиновлення не може бути спрощеною, оскільки це порушить права дитини та не буде відповідати забезпеченню найвищих інтересів дитини. Тож пришвидшеної процедури усиновлення не існує. Є важливою детальна та ретельна перевірка кандидатів в усиновлювачі. Отже, усиновити дитину в Україні, зокрема іноземцям, зараз можливо. Важливо те, що здійснити усиновлення можна лише на тих територіях, де немає активних воєнних дій, а служби у справах дітей та суди здійснюють свої повноваження повною мірою. Матеріал підготували Ганна Гаро, адвокат, медіатор, Голова Комітету з сімейного права НААУ, лектор ВША НААУ та Світлана Кухарук, помічник адвоката.

Відповідно до статті 211 Сімейного кодексу України усиновлювачем дитини може бути дієздатна особа, що старша за дитину, яку вона бажає усиновити, не менш як на п’ятнадцять років (у разі усиновлення повнолітньої особи різниця у віці не може бути меншою, ніж вісімнадцять років). Цією статтею Кодексу передбачено також таке: якщо дитина має лише матір, вона не може бути усиновлена чоловіком, з яким її мати не перебуває у шлюбі. Якщо ж такі особи проживають однією сім’єю, суд може постановити рішення про усиновлення ними дитини. Стаття 217 Сімейного кодексу України передбачає можливість надання згоди батьків на усиновлення дитини. Визначено такі важливі аспекти: – усиновлення дитини здійснюється за вільною згодою її батьків; – згода батьків на усиновлення дитини має бути безумовною; – згода батьків на усиновлення може бути дана ними лише після досягнення дитиною двомісячного віку; – письмова згода батьків на усиновлення засвідчується нотаріусом. При цьому стаття 232 Сімейного кодексу України передбачає, що з моменту здійснення усиновлення припиняються особисті та майнові права і обов’язки між батьками та особою, яка усиновлена, а також між нею та іншими її родичами за походженням. Також з моменту усиновлення виникають взаємні особисті немайнові та майнові права і обов’язки між особою, яка усиновлена (а в майбутньому – між її дітьми, внуками), та усиновлювачем і його родичами за походженням. Усиновлення надає усиновлювачу права і накладає на нього обов’язки щодо дитини, яку він усиновив, у такому ж обсязі, який мають батьки щодо дитини. Отже, це означає, що юридично та фактично батьком дитини стає той, хто її усиновив – він має дитину надалі виховувати, утримувати. З тим чоловіком, хто надав згоду на усиновлення своєї дитини, дитина втрачає будь-які права та обов’язки, тобто з нього не можуть стягуватись аліменти на утримання дитини, дитина не спадкує його майно. Для того, щоб вітчим мав змогу усиновити дитину, згода на усиновлення надається батьком письмово. Заява має бути нотаріально посвідчена. У згоді зазначається, що особа надає свою вільну безумовну згоду на усиновлення її дитини. Додатково може бути вказано, що це дія в інтересах дитини, адже дитина вже проживає у новій родині (матері дитини і чоловіка, який бажає її усиновити). У заяві можна підтвердити, що батько не заперечує проти зміни прізвища та по батькові сина/доньки та включення запису про особу, якій надається згода на усиновлення дитини як батька до актового запису про народження дитини. Також може бути вказане прохання про розгляд справи відповідними уповноваженими органами України та прийняття відповідного рішення за відсутності особи, що надає згоду на усиновлення. До слова, судова практика показує, що позбавлення батьківських прав розглядається як виключний і надзвичайний спосіб впливу на недобросовісних батьків та є крайнім заходом сімейно-правового характеру, який застосовується до батьків, що не забезпечують належного виховання своїх дітей. Отже, нотаріально засвідченої письмової згоди батька на усиновлення дитини може бути достатньо для усиновлення такої дитини її вітчимом. Матеріал підготували Ганна Гаро, адвокат, медіатор, Голова Комітету з сімейного права НААУ, лектор ВША НААУ та Світлана Кухарук, помічник адвоката.

Позбавлення батьківських прав можна назвати однією з найскладніших категорій сімейних спорів. І питання тут не лише у непростій судовій практиці, що переважно склалась протягом останніх років. У спорах про позбавлення батьківських прав важливо також враховувати, чи дійсно той з батьків, кого хочуть позбавити батьківських прав, не бере та не хоче брати участь у вихованні дитини. Бувають випадки, коли позбавлення – це просто спосіб другого з батьків помститись за свої власні образи, бажання викреслити з життя дитини того чи ту, з ким не склалось подружнє життя. У такому разі тим з батьків, з ким проживає дитина, реально створюються всі можливі перешкоди у спілкуванні іншого з батьків з дитиною – дитину переховують, змінюють адресу проживання, навчальні заклади, номери телефонів. І в такому випадку, перш за все, варто визначати і враховувати реальні інтереси дитини, чи дійсно позбавлення батьківських прав спрямоване на захист цієї дитини, а не на захист особистих інтересів та бажання помсти другого з батьків. Водночас, непоодинокими є справи, де дійсно батько чи мати ніяк не беруть участі у вихованні і забезпеченні своєї дитини, усіляко уникають виконання своїх обов’язків, протягом багатьох не проявляють бажання спілкуватись із дитиною чи навіть свідомо завдають шкоди життю і здоров’ю дитини. Звичайно, у таких випадках позбавлення відповідних осіб батьківських прав матиме сенс і буде відповідати інтересам дитини. Що ж говорить закон: Положення ст. 164 Сімейного кодексу України визначають підстави ,за яких мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав. Такими підставами є випадки, коли мати, батько: 1) не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров’я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; 2) ухиляються від виконання своїх обов’язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти; 3) жорстоко поводяться з дитиною; 4) є хронічними алкоголіками або наркоманами; 5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; 6) засуджені за вчинення умисного кримінального правопорушення щодо дитини. І якщо у випадку жорстокого поводження із дитиною чи хронічної наркоманії батьків позбавити їх батьківських прав ще було можливо, то факт ухилення батьків від виконання своїх обов’язків щодо виховання дитини попередні роки суди трактували достатньо неоднозначно, зазначаючи, що навіть багаторічна відсутність сплати аліментів на утримання дитини і ухилення від спілкування із дитиною протягом декількох років не є підставою для позбавлення такого батьки/матері батьківських прав. Найчастіше суди посилались на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом впливу і відмовляли у задоволенні позовів про позбавлення батьківських прав, вказуючи, що є надія на те, що мати/батько ще виправиться, особливо, якщо він чи вона приходили у судове засідання та повідомляли, що хочуть реалізовувати свої батьківські права і обов’язки. Як наслідок, справи про позбавлення батьківських прав багато адвокатів, що представляли того, хто позбавляє батьківських прав, вважали завідомо програшними. Однак, відповідаючи на питання, варто зазначити, що протягом останнього року судова практика у цій категорії справ зрушила з усталеної «мертвої точки» і все частіше можна зустріти рішення, у яких суд, ретельно вивчивши обставини справи і докази та вислухавши думку самої дитини, ухвалював рішення про позбавлення батьківських прав на підставі встановленого факту ухилення особи від виконання своїх обов’язків щодо виховання дитини. Основними аргументами, на які посилаються суди при прийнятті відповідних рішень, є те, що сам факт заперечення відповідачем проти позову про позбавлення його батьківських прав з урахуванням його поведінки (відсутність жодних спроб реально налагодити контакт з дитиною, брати участь у її вихованні і забезпеченні або ж свідомий вибір таких життєвих умов, за яких участь у вихованні дитини є мінімальною та недостатньою) не свідчить про його інтерес до дитини та реальне бажання змінити поведінку. Тобто, суди почали ретельніше перевіряти, а чи є хоч якісь докази того, що дійсно батько чи мати хочуть почати належно виконувати свої батьківські обов’язки – чи вчинялись ними реальні спроби спілкування з дитиною, чи сплачувались або почали сплачуватись аліменти, чи звертались такі батько/мати в орган опіки або суд щодо створення йому/їй перешкод у спілкуванні із дитиною… До прикладу, рішення перших двох інстанцій про позбавлення батьківських прав особи через її ухилення від виконання своїх обов’язків щодо виховання дитини підтримав ВС у справі № 366/2047/18 (постанова від 13 липня 2022 року) посилаючись на наступне: «Верховний Суд виходить з того, що ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками. Суди встановили, що ОСОБА_2 участі у вихованні сина не брав і його життям не цікавився. Зі змісту оскаржуваних судових рішень випливає, що позбавивши ОСОБА_2 батьківських прав, суди взяли до уваги аргументи, надані бабусею дитини, врахували те, що контакту з батьком у дитини немає і відповідач не вживає заходів щодо налагодження стосунків з дитиною, не цікавиться її станом здоров`я, не виявляє будь-якої турботи про дитину, не надає матеріальної підтримки. У суді апеляційної інстанції відповідач вказував, що він дійсно за період після розірвання шлюбу з ОСОБА_7 не надавав матеріальної допомоги на утримання сина, оскільки йому не дозволяли з ним бачитись, у вказаний період з сином бачився в школі до восьми разів, до органів опіки та піклування з письмовою заявою про усунення перешкод у спілкуванні з сином до звернення позивача із цим позовом до суду не звертався. Після смерті ОСОБА_7 коштів на утримання сина або іншої матеріальної допомоги не надавав, оскільки не знав на що позивач витратить ці кошти. Вказував, що йому буде легше налагодити відносини з сином, якщо він буде поміщений у спеціальний дитячий заклад. Також, зауважив, що він любить ОСОБА_4 як рідного сина. Суд апеляційної інстанції критично поставився до таких пояснень відповідача, оскільки він ставить власні інтереси вище, ніж інтереси дитини. Позивачка у суді апеляційної інстанції вказувала, що відповідач познайомився із сином лише не похоронах мами хлопчика, ОСОБА_5 не знає батька та боїться його. Вказувала, що ОСОБА_5 став боятися відповідача після того, як останній з`явився до школи та зірвав шкільний урок, після чого директор школи викликав поліцію. Також позивачка звертала увагу суду на те, що відповідач здав до державного закладу свого батька та може помістити до інтернату сина. У суді апеляційної інстанції представник третьої особи вказувала, що ОСОБА_5 проживає разом із бабусею, перебуває на її утриманні. Відповідач добровільно ухиляється від виконання батьківського обов`язку, а саме не проводив часу та не проявляв інтерес до дитини, матеріально не забезпечує. Також, вказувала, що 16 січня 2020 року відповідач разом зі своєю дружиною відвідали орган опіки та піклування та запитували на якій підставі дитина проживає разом із бабусею, та повідомили, що на підставі постанови № 766 дитина має знаходитись в закладі, тобто просили не додому до батька, а в заклад. ОСОБА_2 , заперечуючи щодо позбавлення його батьківських прав, з моменту подання ним апеляційної скарги не надав доказів, що він вживає заходів щодо налагодження стосунків з дитиною, цікавиться її станом здоров`я, виявляє будь-яку турботу про дитину, надає матеріальну підтримку, бере участь у вихованні дитини. Відповідач не спростував висновків судів щодо позбавлення його батьківських прав стосовно сина. За таких обставин лише зазначення ОСОБА_2 в апеляційній скарзі про його бажання піклуватися про дитину, не спростовує його ухилення від виконання своїх обов`язків з виховання дитини. Верховний Суд зазначає, що висновок органу опіки та піклування є одним із доказів, який відповідно до частини другої статті 89 ЦПК України суд оцінює у взаємному зв`язку з іншими доказами у справі. Суди надали оцінку висновку висновку органу опіки і піклування – Служби у справах дітей та сім`ї Іванківської районної державної адміністрації Київської області, у якому зазначено, що необхідно позбавити батьківських прав відповідача з метою соціального захисту малолітнього, забезпечення державних гарантій на виховання та розвиток, відповідно до європейських стандартів, ратифікованих Україною. Аргументи апеляційної та касаційної скарг не містять спростування висновку органу опіки і піклування – Служби у справах дітей та сім`ї Іванківської районної державної адміністрації Київської області. Крім того, матеріали справи не містять належного обґрунтування ОСОБА_2 того, що інтереси дитини превалюють над його приватними інтересами. ОСОБА_2 не довів зміну своєї поведінки щодо дитини, прагнення здійснювати належне піклування за нею, не спростував, що свідомо нехтував обов`язками батька щодо сина. Верховний Суд зазначає, що суд на перше місце ставить «якнайкращі інтереси дитини», оцінка яких включає знаходження балансу між усіма елементами, необхідними для прийняття рішення. Факт заперечення відповідачем проти позову про позбавлення його батьківських прав з урахуванням його поведінки не свідчить про його інтерес до дитини та реальне бажання змінити поведінку. Верховний Суд зазначає, що позбавлення відповідача батьківських прав здійснене згідно із законом (пункт 2 частини першої статті 164 СК України), спрямоване на захист прав та інтересів дитини, отже, має законну мету і втручання в права відповідача є пропорційним меті позбавлення його батьківських прав. Аналізуючи докази у справі, пояснення учасників справи, суди дійшли обґрунтованого висновку, що відповідач самоусунувся від виконання батьківських обов`язків та не бажає піклуватися про дитину, брати участі у його вихованні, не вчинив жодних дій аби налагодити відносини із сином, матеріально не забезпечує. Відповідач не надав суду будь-яких переконливих доказів, які б свідчили про те, що йому чинились або чиняться перешкоди у спілкуванні з сином. З огляду на встановлені фактичні обставини справи, Верховний Суд дійшов висновку, що суди належним чином дослідили й оцінили надані сторонами докази, правильно застосували норми матеріального і процесуального права, дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для застосування до відповідача крайнього заходу впливу у вигляді позбавлення його батьківських прав щодо дитини». Або, до прикладу, у постанові від 26 квітня 2022 року, справа № 520/8264/19 ВС, погодившись із доцільністю позбавлення батьківських прав зазначив: «Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 09 лютого 2021 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 27 жовтня 2021 року, позов ОСОБА_1 задоволено. Позбавлено ОСОБА_13, ІНФОРМАЦІЯ_4 , громадянина держави Ізраїль батьківських прав відносно дочки – ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та сина – ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Судові рішення мотивовано тим, що прояв інтересу до життя власних дітей, лише за допомогою телекомунікаційних засобів не є належною реалізацією батьківського піклування. Крім того, відповідач не був позбавлений ані права, ані можливості відвідати місце проживання дітей за власною ініціативною, без попереднього узгодження такого візиту з матір`ю – ОСОБА_5 . ОСОБА_6 свідомо обрано такі життєві умови, за якими його участь у вихованні дітей є мінімальною та недостатньою, що в свою чергу свідчить про його ухилення від виконання батьківських обов`язків. Такі життєві умови були обрані відповідачем саме після народження дітей, а тому, оскільки перебуваючи на значній відстані, на території іншої держави, відповідач мав усвідомлювати, що не зможе піклуватись про фізичний і духовний розвиток дітей, їх навчання, підготовку до самостійного життя. Крім того, він мав усвідомлювати, що не зможе надавати допомогу у забезпеченні необхідного харчування, медичного догляду, лікування дітей, що згодом негативно вплине на їх фізичний розвиток як складову виховання; не зможе спілкуватися з дітьми в обсязі, необхідному для їх нормального самоусвідомлення; не зможе надавати дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не зможе сприяти засвоєнню ними загальновизнаних норм моралі; не зможе виявляти інтересу до внутрішнього світу своїх дітей та створювати умови для отримання ними освіти. … Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Судами встановлено, що після розлучення батьків із 2011 року діти постійно проживали з матір`ю у м. Одесі, а відповідач виїхав на постійне місце проживання до Держави Ізраїль та є громадянином вказаної держави. Вирішуючи спір, суди виходили з того, що відповідач в останній раз приїжджав до дітей у 2017 році, проте постійно спілкувався з ними за допомогою месенджерів Viber та Skype. Також приїздив у вересні 2019 року та у січні 2020 року на засідання комісії з питань захисту прав дітей Київської районної адміністрації Одеської міської ради, як органу опіки та піклування, заперечував проти позбавлення його батьківських прав, однак з дітьми не зустрічався, мотивуючи це тим, що позивач не дозволив їм зустрічатись і всіляко перешкоджав їх зустрічам. Колегія суддів погоджується з висновками судів про те, що відповідачем свідомо обрано такі життєві умови, за якими його участь у вихованні дітей є мінімальною та недостатньою, що в свою чергу свідчить про його ухилення від виконання батьківських обов`язків в розумінні статті 164 СК України. При цьому судами правильно враховано, що такі життєві умови були обрані відповідачем після народження дітей, перебуваючи на значній відстані, на території іншої держави, відповідач мав усвідомлювати, що не зможе піклуватись про фізичний і духовний розвиток дітей, їх навчання, підготовку до самостійного життя. Також судами прийнято до уваги, що з моменту розірвання шлюбу з ОСОБА_5 у 2011 році відповідач не проживав із малолітніми дітьми однією сім`єю, а з 2014 року і по сьогодні проживає за межами України, та, відповідно, з вказаного часу не брав та не бере участі у вихованні дітей, не піклується про них, їх фізичний, духовний та моральний розвиток, не забезпечує матеріально, не забезпечує необхідного харчування, медичного догляду і лікування дітей, як складову частину виховання. Зазначені обставини підтверджуються висновком Київської районної адміністрації Одеської міської ради від 25 лютого 2020 року № 1430/01-11, яка взяла до уваги інформацію з дошкільних навчальних закладів, повідомлення зі шкіл, довідок з лікувальних закладів. Крім того, суди врахували, що відповідач був достовірно обізнаний про тяжку життєву ситуацію дітей, викликаною хворобою та смертю їх матері, однак не вжив заходів на забезпечення догляду за дітьми, які після смерті матері були позбавлені будь-якого батьківського піклування, що викликало необхідність встановлення опіки над дітьми та призначення опікуном діда. Встановлені обставини свідчили про наявність підстав для позбавлення відповідача батьківських прав, що не є порушенням статті 8 Конвенції, яка передбачає право особи на повагу до свого сімейного життя. Таким чином, врахувавши конкретні обставини справи, якнайкращі інтереси дітей, а також те, що відповідач фактично не виконував свої батьківські обов`язки з моменту народження дітей, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про застосування до відповідача крайнього заходу впливу у вигляді позбавлення його батьківських прав. Позбавлення батьківських прав відповідача в судовому порядку скасувало лише правовий зв`язок між ним та його дітьми, підтвердило відсутність фактичного духовного зв`язку між батьком та дітьми. За змістом статті 171 СК України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім`ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім`ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав, поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління її майном. Судом апеляційної інстанції в судовому засіданні були допитані неповнолітні діти: ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2, та ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_3,в якості свідків і кожен із них дав суду пояснення, що вони проживають з дідусем ( ОСОБА_1 ), батька фактично не знають і не бажають, щоб він піклувався про них, надавав їм матеріальну допомогу і займався їх вихованням, у тому числі не бажають переїздити до іншої країни. Із врахуванням думки дітей, апеляційний суд дійшов висновку, що у якнайкращих інтересах дітей буде забезпечення їх розвитку у сім`ї позивача, оскільки розрив з позивачем болісно впливає на розвиток та самопочуття дітей. Отже, вирішуючи спір, суди з дотриманням вимог статей 263-265, 382 ЦПК України повно, всебічно та об`єктивно з`ясували обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, вірно встановили правовідносини, що склалися між сторонами, й дійшли обґрунтованого висновку про те, що батько не виконував повноцінно свої батьківські обов`язки, періодичне спілкування за допомогою телекомунікаційних систем також не є таким виконанням обов`язків, а відтак особа, яка свідомо змінює країну проживання, не приймає участі у вихованні дітей, несе відповідні ризики порушення нормальних життєвих зв`язків та передбачених законом наслідків невиконання батьківських обов`язків, що в даному випадку і відбулось – малолітні діти фактично залишились без батьківського піклування». Отже, можна зробити висновок, що нова судова практика у спорах щодо позбавлення батьківських прав наразі формується і не може не змушувати радіти, що суди все частіше оцінюють усі рішення щодо прав і обов’язків батьків саме через призму інтересів дитини, як найбільш незахищеного учасника сімейних правовідносин. Підготували: Ганна Гаро – адвокат, медіатор, лектор ВША, НААУ, Голова Комітету з сімейного права НААУ Марія Бабішена – помічник адвоката

Сьогодні, як ніколи раніше, гостро постало питання розірвання шлюбу між громадянами України, що проживають за її межами. Перш за все це пов’язано з тим, що в Україні триває війна і багато громадян, які виїхали за кордон, не можуть повернутися до своїх домівок, а відтак особисто звернутися до компетентних органів з метою розірвання шлюбу. Втім українське законодавство передбачає можливість подружжю, що немає неповнолітніх дітей, розірвати шлюб не повертаючись до України, шляхом звернення до консульства України в тій чи іншій країні свого проживання. Але за умови, що хоча б один має постійне місце проживання у відповідній країні. Розглянемо ситуацію на прикладі зі США: якщо подружжя, громадяни України, проживають у Сполучених Штатах Америки і хоча б один з них має постійне місце проживання, бажають розлучитися, то приїздити до України з цією метою їм не обов’язково. Достатньо буде звернутися за допомогою до Консульства України в США. При цьому важливим елементом є саме факт відсутності у подружжя неповнолітніх дітей, а от місце реєстрації шлюбу не має значення. Головне, щоб шлюб було укладено за правилами українського законодавства. Перше, що потрібно знати подружжю, яке має намір розлучитися, це нормативно-правові акти, які регулюють питання укладання та розірвання шлюбу. До них належать Закон України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» від 01 липня 2010 року № 2398-VI (далі – Закон) та Інструкція про порядок реєстрації актів цивільного стану в дипломатичних та консульських установах України, затверджена наказом Мін’юсту, МЗС України від 23.05.2011 № 32/5/101, у редакції наказу Мін’юсту від 25.08.2004 № 90/5/191, зареєстрованого в Мін’юсті 01.06.2001 за № 473/5664 (далі – Інструкція). Так, відповідно до п. 1.2 ст. 1 Інструкції про порядок реєстрації актів цивільного стану в дипломатичних та консульських установах України, затвердженої наказом Мін’юсту, МЗС України від 23.05.2011 № 32/5/101, у редакції наказу Мін’юсту від 25.08.2004 № 90/5/191, зареєстрованого в Мін’юсті 01.06.2001 за № 473/5664 (далі – Інструкція), консульська посадова особа уповноважена на здійснення реєстраційних дій стосовно розірвання шлюбу. Однак є важливе уточнення, що передбачене ч. 3 ст. 6 Закону та п. 5.1 Інструкції: консул має право зареєструвати розірвання шлюбу між громадянами України, якщо хоча б один з них постійно проживає за межами України. Тобто один із подружжя повинен мати оформлене в установленому порядку з відповідним проставленням штампа в паспорті громадянина України для виїзду за кордон постійне місце проживання за кордоном. Для довідки: оформлення документів для виїзду особи за кордон на постійне проживання здійснюється територіальними органами Державної міграційної служби України, водночас оформлення документів для залишення на постійне проживання за кордоном громадян України, які виїхали за кордон тимчасово, здійснюється закордонними дипломатичними установами України. Реєстрація розірвання шлюбу провадиться консулом виключно у таких випадках: 1) за спільною письмовою заявою подружжя, яке не має неповнолітніх дітей; 2) за заявою одного з подружжя, якщо другий із подружжя: • визнаний у встановленому законом порядку безвісно відсутнім; • визнаний у встановленому законом порядку недієздатним; • засуджений за вчинення злочину до позбавлення волі на строк не менше трьох років; 3) на підставі рішення суду про розірвання шлюбу (лише реєструє розірвання шлюбу). Реєстрація розірвання шлюбу на підставі рішення суду України провадиться консулом лише за умови, що шлюб, який розривається, був укладений в органах реєстрації актів цивільного стану України. До консульської установи або дипломатичного представництва подається заява подружжя або одного з них, що проживають за кордоном, які розірвали шлюб у судовому порядку в Україні і не зареєстрували розірвання шлюбу в органах реєстрації актів цивільного стану на території України. За такою умовою реєстрація розірвання шлюбу може провадитися незалежно від строку, що минув після набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу або винесення постанови про розірвання шлюбу. Щодо подружжя, яке не має неповнолітніх дітей, то вони можуть спільно за письмовою заявою подати документи стосовно реєстрації розірвання їх шлюбу до дипломатичної закордонної установи за місцем постійного проживання одного із подружжя. Таким чином, консульство України здійснює функції РАЦСу у питанні розірвання та реєстрації шлюбу. При цьому до консульської установи або дипломатичного представництва, окрім спільної заяви подружжя, необхідно подати: • оригінал і копії паспортних документів заявників; • оригінал і копію свідоцтва про шлюб (у разі його відсутності для підтвердження проведеної реєстрації шлюбу витребовується повторне); • документи, що підтверджують законне перебування в США, постійне проживання одного із подружжя за кордоном та адресу проживання в США; • документ, що підтверджує сплату консульського збору. Для довідки: якщо той з подружжя, який буде відсутній при реєстрації розірвання шлюбу, бажає після розлучення повернути своє дошлюбне прізвище, то він повинен вказати про це в заяві про розірвання шлюбу. При поданні заяви лише одним із подружжя, крім зазначених документів, заявник має додати копію або виписку з рішення суду України про визнання другого з подружжя безвісно відсутнім або недієздатним унаслідок душевної хвороби чи недоумства, а також копію або виписку з вироку суду України про засудження його до позбавлення волі на строк не менше трьох років. На підставі пред’явлених документів консулом складається відповідна постанова та реєструється розірвання шлюбу. Кінцевим етапом є реєстрація розірвання шлюбу та видання подружжю свідоцтва про розірвання шлюбу, що провадиться на підставі постанови про розірвання шлюбу і виноситься консулом після спливу одного місяця від дня подання подружжям такої заяви, якщо вона не була відкликана. Для довідки: шлюб розривається незалежно від наявності між подружжям майнового спору. Ніби-то все просто і зрозуміло, та на практиці при зверненні до консульства виникає багато питань, які призводять до відмови у проведенні реєстраційних дій щодо розірвання шлюбу. Крім того, частіше за все люди бояться самостійно звернутися до консульства, а отримавши негативну відповідь, втрачають віру у достовірність відповідних норм законодавства. Нещодавно Garo Law Office зробили запит до Консульства України в США з метою отримання відповіді щодо можливості провести процедуру розірвання шлюбу через консульство, не повертаючись до України. У відповідь консульство запевнило, що процедура реєстрації розірвання шлюбу відповідає нормам законодавства, а тому подружжя може звертатися до найближчого консульства і, виконавши всі умови, зареєструвати розірвання шлюбу. Ганна Гаро, адвокат, медіатор, лектор ВША, НААУ, Голова Комітету з сімейного права НААУ, Марина Вітліна, помічник адвоката, член команди Координатора комітетів НААУ

Суди, вказуючи на необхідність додавати до позову/заяви про розірвання шлюбу оригінал свідоцтва про шлюб, зазвичай посилаються на положення п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21.12.2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя». Однак, відповідні положення Постанови Пленуму Верховного суду України відповідали нормам цивільного процесуального законодавства того часу. Так, ч. 2 ст. 64 ЦПК України (в редакції від 16.06.2007 року) визначала, що «письмові докази, як правило, подаються в оригіналі. Якщо подано копію письмового доказу, суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, має право вимагати подання оригіналу». Відтак, на момент її прийняття, Постанова Пленуму Верховного Суду України № 11 відображала обґрунтовану позицію судів щодо необхідності подання саме оригіналів письмових доказів, зокрема, й оригіналу свідоцтва про шлюб. Чинна редакція ЦПК України встановлює вже інші положення щодо письмових доказів. Так, відповідно до ст. 95 ЦПК України: «Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього. Учасники справи мають право подавати письмові докази в електронних копіях, посвідчених електронним підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до закону. Електронна копія письмового доказу не вважається електронним доказом… Учасник справи, який подає письмові докази в копіях (електронних копіях), повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу письмового доказу… Якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. Якщо оригінал письмового доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги». Як бачимо, чинні норми ЦПК України не надають перевагу оригіналам доказів, а залишають це питання на розсуд особи, яка їх подає (якщо інше прямо не визначено законом). Детальний аналіз та обґрунтування можна прочитати в матеріалі, створеному адвокатом Ганною Гаро та помічником адвоката Марією Бабішеною за посиланням https://bit.ly/3MsFTr3 До слова, відтепер замовити дублікат або витяг документів можна на порталі Дія, просто заповнивши форму. https://bit.ly/3rLwr8R Серед іншого, можна замовити дублікати й документа про реєстрацію шлюбу. Отримати документ Ви зможете в ДРАЦС або замовивши доставку Укрпоштою. Відповідаючи на другу частину запитання, позовну заяву про розлучення можна подати через систему електронного суду. Якщо ж Ви подаєте позовну заяву про розірвання шлюбу, але не маєте оригіналу свідоцтва про шлюб, то слід додати копію свідоцтва й обов’язково вказати, що його оригінал є у наявності, наприклад, у відповідача (або іншої особи). Вимога щодо вказання у позовній заяві, у кого знаходяться оригінальні докази викладена у п.8 ч.3 ст.175 ЦПК України, а саме вказано, що у позовній заяві має бути зазначено щодо наявності у позивача або іншої особи оригіналів письмових або електронних доказів, копії яких додано до заяви. Тобто, якщо ви не маєте оригіналу свідоцтва про шлюб, то слід зазначити, в кого наразі знаходиться оригінал цього документа. Матеріал підготували Ганна Гаро, адвокат, медіатор, Голова Комітету з сімейного права НААУ, лектор ВША НААУ та Світлана Кухарук, помічник адвоката.

Для цього треба провести державну реєстрацію народженої дитини на підконтрольній території. Висновок комісії з питань підтвердження факту народження дитини на непідконтрольній території про підтвердження факту народження дитини та медичне свідоцтво про народження видаються у двох примірниках та є підставою для проведення державної реєстрації народження дитини в органах державної реєстрації актів цивільного стану. Процедура підтвердження медичною консультаційною комісією факту народження жінкою дитини поза закладом охорони здоров’я у разі, коли таким закладом не проводився огляд жінки та дитини, у тому числі на території, де органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, визначається Порядком підтвердження факту народження дитини поза закладом охорони здоров’я, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 09.01.2013 № 9 Комісія з питань підтвердження факту народження дитини на непідконтрольній території розглядає питання щодо підтвердження факту народження дитини за письмовою заявою жінки, яка народила дитину, її родичів, інших осіб, уповноважених представляти її інтереси. Жінка, яка народила дитину, її родичі, інші особи, уповноважені представляти її інтереси, звертаються до комісії з питань підтвердження факту народження дитини на непідконтрольній території з письмовою заявою, складеною у довільній формі, щодо підтвердження факту народження дитини. До заяви додаються: 1. копія паспорта громадянина України чи іншого документа, що посвідчує особу; 2. результати аналізів, ультразвукового дослідження, проведених під час вагітності жінки, яка народила дитину на території, де органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження; 3. виписка з медичної карти амбулаторного (стаціонарного) хворого; 4. інші документи, які підтверджують надання медичної допомоги жінці у зв’язку з вагітністю та/або пологами. Жінка, яка народила дитину, її родичі, інші особи, уповноважені представляти її інтереси, під час подання заяви пред’являють паспорт громадянина України або інший документ, що підтверджує особу. Документи, зазначені у підпунктах 2-4 цього пункту, подаються до комісії з питань підтвердження факту народження дитини на непідконтрольній території (у разі їх наявності) жінкою, яка народила дитину, її родичами, іншими особами, уповноваженими представляти її інтереси, особисто або через уповноваженого представника міжнародної гуманітарної організації, члени якої включені до складу комісії з питань підтвердження факту народження дитини на непідконтрольній території, та можуть бути прийняті такою комісією тільки за умови, якщо вони видані представником міжнародної гуманітарної організації. Документи, передбачені підпунктом 1 цього пункту, у разі подання через представника міжнародної гуманітарної організації приймаються комісією з питань підтвердження факту народження дитини на непідконтрольній території тільки за умови їх посвідчення жінкою, яка народила дитину, її родичами, іншими особами, уповноваженими представляти її інтереси, з проставленням підпису, ініціалів та прізвища, відмітки “Згідно з оригіналом”, дати засвідчення копії та представником такої міжнародної гуманітарної організації шляхом проставлення реквізитів такої організації, в тому числі печатки (за наявності). Протягом двох днів після отримання документів комісія з питань підтвердження факту народження дитини на непідконтрольній території приймає рішення про огляд жінки та дитини і направляє їх для проведення такого огляду до закладу охорони здоров’я, розташованого на підконтрольній території. У разі відсутності можливості у жінки з дитиною, факт народження якої потребує підтвердження, прибути для проведення огляду в закладі охорони здоров’я, розташованому на контрольованій території, комісія з питань підтвердження факту народження дитини на непідконтрольній території в порядку, передбаченому положенням про зазначену комісію, протягом десяти календарних днів з дня отримання відповідної заяви приймає рішення про виїзд фахівців за спеціальностями «Акушерство та гінекологія», «Неонатологія» та «Медична генетика» для проведення такого огляду на території, де органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження. За результатами проведення огляду дитини відповідні фахівці видають медичну довідку про огляд дитини для підтвердження факту народження, яка містить загальні відомості про ймовірну дату народження та стать дитини, її вагу, зріст та загальний стан її здоров’я на момент огляду. За результатами проведення огляду жінки відповідні фахівці видають медичну довідку про огляд жінки для підтвердження факту народження нею дитини, яка містить загальні відомості про огляд жінки та висновок про ймовірну дату пологів. У разі коли огляд жінки та дитини не проводився, видача висновку є можливою за умови проведення дослідження на генетичну спорідненість між жінкою і дитиною, а також надання документів, що підтверджують ймовірну дату народження дитини. Для проведення дослідження на генетичну спорідненість між жінкою і дитиною, факт народження якої потребує підтвердження, та отримання відповідного висновку жінка, яка народила дитину, її родичі, інші особи, уповноважені представляти її інтереси, можуть звернутися до державної спеціалізованої установи. У разі неможливості прибуття до державної спеціалізованої установи для подання генетичного матеріалу з метою проведення дослідження на генетичну спорідненість між жінкою, яка народила дитину на території, де органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, та дитиною, забір цього матеріалу може здійснити уповноважений представник міжнародної гуманітарної організації, члени якої включені до складу комісії. Представник міжнародної гуманітарної організації передає отриманий генетичний матеріал для проведення дослідження на генетичну спорідненість до державної спеціалізованої установи. За результатами дослідження державна спеціалізована установа видає жінці, яка народила дитину, її родичам, іншим особам, уповноваженим представляти її інтереси, або представнику міжнародної гуманітарної організації довідку про генетичну спорідненість між жінкою, яка народила дитину на території, де органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, та дитиною. Жінка, яка народила дитину, її родичі, інші особи, уповноважені представляти її інтереси, з метою отримання рішення комісії з питань підтвердження факту народження дитини на непідконтрольній території про підтвердження факту народження дитини подають комісії з питань підтвердження факту народження дитини на непідконтрольній території особисто або через представника міжнародної гуманітарної організації, члени якої включені до складу комісії, результати дослідження на генетичну спорідненість разом з документами, що підтверджують ймовірну дату народження дитини. Рішення про підтвердження факту народження дитини приймається комісією з питань підтвердження факту народження дитини на непідконтрольній території у разі, коли ймовірна дата пологів жінки збігається з вірогідним віком дитини, а також проведено огляд жінки та дитини, або надано результати дослідження на генетичну спорідненість. Рішення про підтвердження або відмову у підтвердженні факту народження дитини приймається комісією з питань підтвердження факту народження дитини на непідконтрольній території за результатами розгляду документів, не пізніше ніж протягом десяти календарних днів з моменту їх отримання, про що складається висновок у двох примірниках. На підставі висновку про підтвердження факту народження дитини комісія з питань підтвердження факту народження дитини на непідконтрольній території не пізніше ніж протягом двох календарних днів з дати складення висновку видає медичне свідоцтво про народження (із зазначенням дати його видачі) за формою № 103/о, яке засвідчується підписом керівника лікувального закладу, працівники якого входили до складу комісії. Висновок комісії з питань підтвердження факту народження дитини на непідконтрольній території про підтвердження факту народження дитини та медичне свідоцтво про народження видаються у двох примірниках та є підставою для проведення державної реєстрації народження дитини в органах державної реєстрації актів цивільного стану. Один примірник висновку та медичного свідоцтва про народження видається жінці, яка народила дитину, її родичам, іншим особам, уповноваженим представляти її інтереси (у разі підтвердження факту народження дитини), для пред’явлення до відділу державної реєстрації актів цивільного стану, а другий залишається в матеріалах комісії з питань підтвердження факту народження дитини на непідконтрольній території та зберігається у відповідному лікувальному закладі.

За загальним правилом, частки у спадщині кожного зі спадкоємців за законом є рівними (ч. 1 ст. 1267 ЦК України). Утім цивільне законодавство пердбачає можливість зміни розміру часток спадкоємців за усною або письмовою угодою (ч. 2, 3 ст. 1267 ЦК України). Якщо вказана угода стосується рухомого майна, то вона укладається в усній формі, а якщо ж зміна стосується нерухомого майна або транспортних засобів, то такий договір укладається лише у письмовій формі з обов’язковим нотаріальним посвідченням (ч. 1 ст. 639 ЦК України). Договір про зміну часток у спадщині укладається після відкриття спадщини та може мати місце й після спливу шестимісячного строку з моменту відкриття спадщини, коли вже буде з’ясоване коло спадкоємців та визначені їх частки (ст. 1300 ЦК України). Спільна дія спадкоємців при укладенні угоди про зміну розміру частки у спадщині спрямована на досягнення певних правових наслідків у вигляді збільшення спадкової частки одного спадкоємця за рахунок зменшення іншого. Правовою метою договору про зміну розміру частки у спадщині є зміна ідеальних часток у спадковому майні таким чином, щоб на кожного зі спадкоємців, які укладають договір, припадала інша частка, ніж це вказано у законі. Змінити розмір частки у спадщині спадкоємці можуть лише у випадку спадкування за законом, адже у разі існування заповіту превалює волевиявлення заповідача, який сам визначив, як він бажає розпорядитися своїм майном на випадок своєї смерті (ст. 1235, 1236 ЦК України). За частиною 3 ст. 9 Закону України “Про виконавче провадження” державні органи, органи місцевого самоврядування, нотаріуси, інші суб’єкти при здійсненні ними владних управлінських функцій відповідно до законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, у разі звернення особи за вчиненням певної дії щодо майна, що належить боржнику, який внесений до Єдиного реєстру боржників, зобов’язані не пізніше наступного робочого дня повідомити про це зазначений у Єдиному реєстрі боржників орган державної виконавчої служби або приватного виконавця із зазначенням відомостей про майно, щодо якого звернулася така особа. Згідно з ч. 4 ст. 9 Закону України “Про виконавче провадження” укладення протягом строку, зазначеного в частині третій цієї статті, правочину щодо майна боржника, який призвів до неможливості задовольнити вимоги стягувача за рахунок такого майна, є підставою для визнання такого правочину недійсним. Це означає, що перевірка здійснюється лише щодо того майна, яке вже належить боржнику. Майно, що є предметом договору про зміну частки спадкоємця, ще не належить на праві приватної власності спадкоємцю, а тому перевірка відомостей в Єдиному реєстрі боржників відповідно до ст. 9 Закону України “Про виконавче провадження” у цьому випадку не здійснюється. З огляду на положення Закону України “Про виконавче провадження” заборона на укладення договору про зміну частки спадкоємця, якщо один зі спадкоємців є в реєстрі боржників, відсутня.

Договори, зазначені в ст. 9 СК України, охоплюють усі договірні відносини між членами сім’ї. Тобто це можливість регулювання саме сімейних відносин не тільки нормами законодавства, але й додатково за домовленістю сторін. Зі свого боку договори між членами сім’ї поділяються на поіменовані (ті, що передбачені у Сімейному кодексі України) та непоіменовані (ті, що не передбачені у Сімейному кодексі України)1. До поіменованих належать договори: • про порядок користування майном, що належить подружжю на праві спільної сумісної власності (ст. 66 СК); • про поділ майна, що належить подружжю на праві спільної сумісної власності (ст. 69 СК); • подружжя про надання утримання (ст. 78 СК); • між батьками про сплату аліментів на дитину (ст. 189 СК); • про припинення права на аліменти для дитини у зв’язку з переданням права власності на нерухоме майно (житловий будинок, квартиру, земельну ділянку тощо) (ст. 190 СК); • про визначення місця проживання дитини в разі розірвання шлюбу та про умови здійснення права на особисте виховання дітей тим з батьків, який буде проживати окремо (ст. 109 СК); • щодо здійснення батьківських прав і виконання обов’язків тим з батьків, хто проживає окремо від дитини (ст. 157 СК) тощо. Форма та істотні умови цих договорів передбачені у відповідних статтях Сімейного кодексу України. До непоіменованих належать договори між батьками та дітьми, між іншими родичами. Сторони цих договорів можуть внормувати свої відносини, які не отримали законодавчого визначення на власний розсуд. Тобто буде мати місце автономне регулювання сімейних відносин. Крім того, непоіменовані договори мають відповідати таким умовам: не суперечити вимогам Сімейного кодексу; не суперечити вимогам інших законів; не суперечити моральним засадам суспільства. Це означає, що форма договорів, що регулюють сімейні відносини, може відрізнятися залежно від вимог цивільного законодавства до конкретного виду договору. За загальним правилом договір можна укладати в будь-якій формі, якщо вимоги до його форми не встановлені законом (ч. 1 ст. 639 ЦКУ). Зі свого боку це означає, що заборонено застосовувати більш просту форму договору порівняно з передбаченою законом. Тобто не можна укласти договір у простій письмовій формі, якщо закон вимагає, щоб він був посвідчений нотаріально. А ось «ускладнювати» ситуацію закон не забороняє. Так, нотаріальне посвідчення договору з ініціативи його сторін (якщо згідно із законом достатньо простої письмової форми) цілком можливе. Нотаріальне посвідчення договору в такому випадку буде додатковою гарантією його дійсності для сторін. Адже перед посвідченням договору нотаріус упевниться, що його зміст відповідає вимогам закону, перевірить правоздатність сторін і повноваження їхніх представників. Крім того, відповідно до Закону України «Про нотаріат» і Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України текст договору нотаріус переносить на спеціальний бланк нотаріального документа, на якому проставляється посвідчувальний напис нотаріуса.

Дійсно, декілька положень ЦПК України містять вказівки щодо обмеження на звернення до суду з позовом до того самого відповідача, з тим самим предметом позову та з тих самих підстав. Так, п. 10 ч. 3 ст. 175 ЦПК України визначає, що позовна заява має містити підтвердження позивача про те, що ним не подано іншого позову (позовів) до цього ж відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав. Окрім того, відповідно до положень ст. 186 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо: – є таке, що набрало законної сили, рішення чи ухвала суду про закриття провадження у справі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили, за тими самими вимогами; – у провадженні цього чи іншого суду є справа зі спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав; Крім того, подання декількох позовів до одного й того самого відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав, або подання декількох позовів з аналогічним предметом і з аналогічних підстав може бути визнано судом зловживанням процесуальними правами (ч.2 ст. 44 ЦПК України). Однак, варто звернути увагу на те, що являють собою предмет та підстави позову, адже така “заборона повторного звернення з тим самим позовом” (як зазначає автор питання) стосується лише випадків коли одночасно є тими самими всі 3 елементи: і сторони, і предмет позову, і підстави. Детальніше про зміст цих понять зазначав Верховний Суд у справі № 922/404/19 (постанова від 09.07.2020 року): Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову. Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Отже, відповідаючи на питання, можна зазначити, що: Ні, позивач не може звертатись до суду із тим самим позовом (тобто повністю ідентичним до того, що вже подавався та був вирішений судом), оскільки і предмет і підстави цього позову будуть тими самими, що й при першому зверненні. Водночас, у разі зміни життєвих обставин (наприклад, у разі зміни матеріального або сімейного стану, погіршення або поліпшення здоров’я платника чи одержувача аліментів), особа може знову звернутись до суду із тим самим предметом спору (зменшення розміру аліментів), проте, підстави такого позову будуть вже іншими (наприклад, при першому зверненні позивач просив зменшити розмір аліментів у зв’язку із укладенням ним нового шлюбу, а новий позов буде обґрунтовувати виникненням у нього проблем зі здоров’ям), а відтак, у суду будуть відсутні підстави для відмови у відкритті провадження на підставі п. 2 ч.1 ст. 186 ЦПК України.

Для прийняти спадщини ст. 1270 ЦК України встановлено строк у шість місяців, котрий починається з часу відкриття спадщини. Якщо ж спадкоємець протягом цього строку не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування в разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття (ст. 1258 ЦК України). Якщо виникнення в особи права на спадкування залежить від неприйняття спадщини або відмови від її прийняття іншими спадкоємцями, строк для прийняття нею спадщини встановлюється у три місяці з моменту неприйняття іншими спадкоємцями спадщини або відмови від її прийняття. Якщо строк, що залишився, менший як три місяці, він продовжується до трьох місяців (ст. 1270 ЦК України). На практиці трапляються ситуації, коли спадкоємці пропускають встановлений строк через відсутність інформації про смерть спадкодавця, об’єктивну неможливість своєчасного звернення до нотаріуса, елементарне незнання вимог закону тощо. Пропуск строку для прийняття спадщини не є безумовною підставою для позбавлення спадкоємців права на спадок. Законодавством передбачена можливість подати заяву про прийняття спадщини і після спливу шести місяців. Додатковий строк може бути встановлено за письмовою згодою інших спадкоємців, які прийняли спадщину або за рішенням суду. Відповідно до положень ч. 3 ст. 1272 ЦК України за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини. Отже, спадкоємець другої черги може мати додаткові 3 місяці після спливу встановленого строку для прийняття спадщини або ж звернутися до нотаріуса чи уповноваженої на це посадової особи відповідного органу місцевого самоврядування в сільських населених пунктах, за місцем відкриття спадщини із заявою про продовження строку для прийняття спадщини з письмовою згодою інших спадкоємців.

Відповідно до ч. 3 ст. 368 Цивільного кодексу України та ч. 1 ст. 60 Сімейного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Сам собою договір поручительства за кредитним договором не може виключати факт ведення спільного бюджету, адже факт ведення спільного бюджету існує незалежно від того, які договори укладає кожен з подружжя. Тим паче, у кожного з подружжя є можливість самостійно нести свої фінансові зобов’язання, адже під час шлюбу не виключається існування й приватної власності. Зокрема, цивільне законодавство прямо вказує, що з майна подружжя є спільною сумісною власністю, а що належить кожному окремо на праві приватної власності. Тобто особа може нести відповідальність за свої зобов’язання в межах тієї власності, що належить лише їй. Крім того, укладений одним із подружжя договір відповідно до ч. 4 ст. 65 СК України створює обов’язки для другого з подружжя лише в тому разі, якщо договір укладено в інтересах сім’ї, а майно, одержане за цим договором, використане для задоволення потреб сім’ї. Згідно зі ст. 73 СК України за зобов’язаннями одного з подружжя стягнення може бути накладено лише на його особисте майно і на частку у праві спільної сумісної власності подружжя, яка виділена йому в натурі. Стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом встановлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім’ї і те, що було одержане за договором, використано на її потреби.

Відповідно до ст. 1273 Цивільного кодексу України після відкриття спадщини особі, на користь якої складено заповіт, надається шестимісячний термін для прийняття спадщини або ж відмови від неї. Тобто відмовитися від спадщини за заповітом можна впродовж шести місяців, подавши відповідну заяву нотаріусу або в сільських населених пунктах – уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини. Така відмова є безумовною і беззастережною. Відмовитися від прийняття спадщини можна лише на користь інших спадкоємців, зазначених у заповіті, а якщо інших спадкоємців заповідач не зазначив – на користь осіб, які є спадкоємцями за законом (ст. 1274 Цивільного кодексу України). Відповідно до ч. 6 ст. 1273 Цивільного кодексу України відмова від прийняття спадщини може бути відкликана протягом строку, встановленого для її прийняття. Це означає, що спадкоємець, який відмовився від прийняття спадщини на користь інших спадкоємців, може подати заяву до нотаріуса або відповідного органу про намір все ж таки бути спадкоємцем за заповітом лише впродовж шести місяців з дня відкриття спадщини. Подання заяви про відкликання відмови від прийняття спадщини після шести місяців не передбачене законодавством. Втім, якщо ж особа не встигла відкликати відмову від прийняття спадщини протягом встановленого строку, то для відновлення свого права на спадкування можна звернутися з позом до суду про поновлення строку. Отже, відповідно до цивільного законодавства України спадкоємець за заповітом має право відмовитися від спадщини на користь спадкоємця за законом протягом шести місяців з дня відкриття спадщини, але тільки у тому випадку, якщо заповідач не вказав про пряму заборону на спадкування тими чи іншими особами. Що ж до питання про гарантії, то спадкоємець, який відмовився від спадщини за заповітом, може відкликати свою заяву про відмову впродовж цих же шести місяців та буде знову претендувати на спадщину. Однак законодавство не передбачає заборони на поновлення строку у судовому порядку. Варто зазначити, що з 24 лютого 2022 року відповідно до Закону України “Про правовий режим воєнного стану” в Україні введено режим воєнного стану. Відповідно до п. 3 постанови Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 року № 164 “Деякі питання нотаріату в умовах воєнного стану” перебіг строку для прийняття спадщини або відмови від її прийняття зупиняється на час дії воєнного стану, але не більше ніж на чотири місяці. Свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям після закінчення строку для прийняття спадщини.

Згідно з ч. 2 ст. 1235 ЦК України заповідач може не лише заповісти будь-кому своє майно, а й позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа своїх спадкоємців за законом незалежно від причин, якими обумовлено таке рішення. Втім варто пам’ятати про певні особливості спадкування за заповітом, а саме: незалежно від змісту заповіту законодавець гарантує визначеному колу спадкоємців за законом обов’язкову частку у спадщині. До таких спадкоємців належать малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки, які при наявності заповіту мають право отримати половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом. Заборона на спадкування за заповітом може бути встановлена шляхом прямої вказівки у заповіті на позбавлення конкретного спадкоємця права на спадщину (пряме позбавлення спадщини), або ж, складаючи заповіт, просто оминаються деякі потенційні спадкоємці за законом (побічне позбавлення спадщини). Між правовими наслідками застосування цих двох способів існує велика різниця. При прямому позбавленні права на спадкування особа, прямо вказана у заповіті, нічого не отримає і в тому випадку, коли заповідана лише частина майна, а інша спадкується за законом. При побічному спадкуванні майно, що вказане у заповіті, розподіляється між спадкоємцями за заповітом, а все інше майно, не охоплене заповітом, “забутий” спадкоємець може успадкувати за законом. При прямому позбавленні права на спадщину слід мати на увазі, що воно діє лише стосовно тієї особи, щодо якої його й було встановлено. Тому у разі смерті такої особи до моменту відкриття спадщини позбавлення її права на спадкування втрачає чинність, а діти та онуки цієї особи мають право на одержання спадщини на загальних підставах. Якщо ж спадкоємців за заповітом немає і існує пряма вказівка на заборону спадкування іншими родичами, то така спадщина може бути визнаною відумерлою. Відповідно до ст. 1277 ЦК України відумерлою є спадщина, визнана як така на підставі встановлення судом існування (чи неіснування) кількох юридичних фактів (окрім самого факту смерті спадкодавця, такими фактами можуть бути: відсутність спадкоємців за заповітом та законом, усунення спадкоємців від спадщини тощо) та виконання відповідним органом місцевого самоврядування необхідних процедурних (процесуальних) дій, спрямованих на набуття територіальною громадою прав та обов’язків померлої особи. Тобто, якщо заповідач заповіла своєму чоловікові усе своє майно та прямо вказала про заборону успадкування іншими особами, то спадкоємці за законом не можуть претендувати на цю спадщину. Заповіт залишається дійсним і нотаріус дійсно не може видати відповідне свідоцтво. Але спадкоємці можуть розраховувати на ту частину спадщини, яку успадкувала дружина після смерті чоловіка, якщо в нього не було подібного заповіту. Ще одним способом отримати спадщину є визнання заповіту недійсним. Цивільним законодавством передбачено підстави для визнання заповіту недійсним ст. 1257 ЦК України. Визнати заповіт недійсним можливо лише через суд, подавши позовну заяву до районного суду за місцем відкриття спадщини (смерті заповідача). Основною підставою для оспорювання заповітів у сучасній судовій практиці є волевиявлення заповідача (волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі). Відтак доказом у цій категорії справ для встановлення психічного стану спадкодавця на момент підписання заповіту, який би давав підстави вважати, що особа не розуміла значення своїх дій і не могла керувати ними на момент складання заповіту, буде висновок посмертної судово-психіатричної експертизи, яку призначає суд за клопотанням однієї зі сторін – учасників процесу. В окремих випадках судом також призначається почеркознавча експертиза (п. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України “Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними від 06.11.2009 № 9). Незважаючи на те, що висновок експерта не є беззаперечним доказом і повинен оцінюватися судом у сукупності з іншими доказами, на практиці він відіграє вирішальну роль при встановленні судом недійсності заповіту.

Безвізовий режим дозволяє короткотермінове перебування в державах-членах ЄС та інших державах-учасницях Шенгенської угоди до 90 днів протягом 180 днів. Тобто Ви можете перебувати на території країн-учасниць Шенгенської угоди до 90 днів протягом 180-денного проміжку часу. При застосуванні цього правила необхідно врахувати наступне: ◾️ день в’їзду вважається першим днем перебування на шенгенській території; ◾️ день виїзду вважається останнім днем перебування на шенгенській території; Відсутність у країнах Шенгенського простору безперервно протягом 90 днів дозволяє нове перебування до 90 днів. Перевірити сукупний строк перебування в ЄС можна за допомогою калькулятора терміну перебування: https://bit.ly/3RK6ceE

Ви можете подати заяву про прийняття спадщини будь-якому іншому нотаріусу, який зараз працює, в межах України. Список нотаріусів під час війни ви можете знайти в інтернеті за посиланням https://notar.npu.ua. На сайті можна знайти номер телефону нотаріуса залежно від місця вашого перебування та подати заяву будь-кому з тих, хто зараз працює.

Відповідно до статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов’язані чоловіки та жінки, на утриманні яких перебувають троє і більше дітей віком до 18 років. Ті ж чоловіки віком 18-60 років та жінки-військовослужбовці, на яких поширюється дія статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», можуть виїздити за межі України при пред’явленні певних документів. Зокрема, чоловіки, на утриманні яких перебуває троє і більше дітей віком до 18 років, можуть виїздити за межі території України, пред‘явивши такі документи: ◾️ свідоцтво про народження дітей (трьох і більше) / медичне свідоцтво про народження за формою № 103/о, свідоцтво про реєстрацію шлюбу з матір’ю дітей (трьох і більше) або рішення суду про розлучення та визначення місця проживання дітей з батьком або письмовий договір між батьками про те, з ким будуть проживати діти та участь другого з батьків у їх вихованні, посвідчення батьків багатодітної сім’ї. Тобто фізична присутність усіх дітей під час перетинання кордону військовозобов‘язаним чоловіком не потрібна.

Кредитор має право оскаржувати шлюбний договір або його окреме положення (пункт), якщо його умовами вбачається порушення прав кредитора (наприклад, зміна правового режиму іпотечного майна; переведення на іншого з подружжя заборгованості за договором позики задля уникнення сплати боргу). Загалом визнати недійсним шлюбний договір можна за умов порушення вимог, передбачених ЦКУ (ст. 103 СКУ).

Більш детально у Постанові ВС від 12.12.2018, справа №200/12775/17-ц): позивач просив поділити майно, що є спільною сумісною власністю подружжя, відповідно до шлюбного договору. Згідно заочного рішення позов було задоволено. Апеляційним судом було скасоване рішення та відмовлено в поділі. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ОСОБА_4, у тому числі заявлено вимогу про поділ майна подружжя, проте ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 21 березня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за договором позики накладено заборону на відчуження спірної квартири АДРЕСА_1. 10 липня 2017 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 укладено нотаріально посвідчений шлюбний договір щодо вищевказаної квартири, а у серпні 2017 року ОСОБА_4 звернувся до суду з цим позовом. Отже, між сторонами у цій справі спір щодо поділу спільного сумісного майна подружжя відсутній, як і відсутнє порушення прав відповідачки, тому передчасним є висновок щодо поділу майна подружжя.

Касаційна скарга мотивована тим, що за умовами шлюбного договору від 10 липня 2017 року, укладеного між сторонами, набуття відповідачкою права власності на спірну квартиру не відбулось, вказаний правочин у встановленому законом порядку недійсним не визнавався, є чинним. Зі змісту вказаного шлюбного договору не вбачається дій, спрямованих на відчуження зазначеної квартири, оскільки при укладенні цього правочину відбулось лише встановлення правового режиму майна подружжя та його можливого порядку поділу у разі розірвання шлюбу, тому вимога про поділ майна подружжя не є передчасною. Посилання апеляційного суду на накладення ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 21 березня 2016 року обтяження на квартиру АДРЕСА_1 є безпідставним.

У серпні 2018 року ОСОБА_6 подав відзив на касаційну скаргу, посилаючись на те, що оскаржувана постанова апеляційного суду є законною і обґрунтованою, ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 21 березня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за договором позики накладено заборону на відчуження спірної квартири АДРЕСА_1. Проте для уникнення цивільно-правової відповідальності за договорами позики ОСОБА_4 10 липня 2017 року укладено з ОСОБА_5 шлюбний договір щодо вищевказаної квартири, метою якого було визнання за відповідачкою права власності на квартиру. Касаційна скарга підлягає задоволенню.

Апеляційний суд у порушення зазначених положень закону не врахував те, що за умовами укладеного між сторонами шлюбного договору від 10 липня 2017 року набуття відповідачкою права власності на спірну квартиру не відбулось, зі змісту цього договору не вбачається дій, спрямованих на відчуження зазначеної квартири, так як при укладенні цього правочину позивачем та відповідачкою, як подружжям, було встановлено правовий режим спільного сумісного майна подружжя та можливий порядок його поділу у разі розірвання шлюбу.

Таким чином, посилання апеляційного суду на накладення ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 21 березня 2016 року обтяження на квартиру АДРЕСА_1 є безпідставним, оскільки поділ майна подружжя не ставиться у залежність від обтяжень майна і не є його відчуженням. Доводи апеляційного суду, як і ОСОБА_6, про те, що метою поділу майна подружжя є виключно бажання ОСОБА_4 уникнути повернення ОСОБА_6 позики є безпідставними. ОСОБА_6, якщо вважав, що укладенням шлюбного договору порушені його права, не був позбавлений і не позбавлений можливості оскаржити його в судовому порядку на загальних підставах, що передбачено статтею 103 СК України.

Також, у постанові Київського апеляційного суду у справі від 24 вересня 2020 року № 367/3276/19 зазначено, що після подання позову і відкриття судом провадження у справі за позовом про стягнення боргу, накладення судом арешту на квартиру та до ухвалення рішення суду, відповідач з дружиною уклали шлюбний договір, за яким домовились визнати право власності на все нерухоме майно за третьою особою, тому діяли очевидно недобросовісно та зловживали правами стосовно кредитора (позивача), оскільки фактично така домовленість шлюбного договору порушує майнові інтереси кредитора, а оспорюваний договір направлений на недопущення звернення стягнення на нерухоме майно боржника.

Ганни Гаро: Оскільки рішення про розлучення в 2015 році винесено німецьким судом, то на території Німеччини воно діє без додаткових дій в Україні. Однак, для того, щоб воно діяло на території України дійсно треба подати клопотання в український суд про визнання рішення про розірвання шлюбу.

Між Україною та ФРН немає окремого договору про надання правничої допомоги, а відповідно до ст. 471 ЦПК в такому випадку застосовується принцип взаємності.

По суті, це нічого не змінює для сторін, окрім того факту, що з’являється можливість для заінтересованої сторони заперечувати проти визнання, апелюючи до доказів про відсутність взаємності у визнанні рішень суду на практиці, але, аналізуючи практику, бачимо, що такі доводи будуть легко спростовані. Бо існує ряд схожих ухвал українських судів про визнання розірвання шлюбу між українськими громадянами у судах Німеччини. (Лінк)

Клопотання розглядається судом України за місцем проживання (перебування) або місцезнаходженням заінтересованої особи, якщо ж вона не має місця проживання (перебування) або місцезнаходження на території України, то за місцезнаходженням в Україні її майна. (постанова Пленуму ВСУ від 24.12.99 Лінк)

Найлегшим і найшвидшим варіантом буде, якщо адвокат в Україні здійснить дані дії. Адже сторонам не обов’язково бути присутніми на судовому засіданні. Їм навіть не потрібно приїжджати в Україну для того, щоб рішення про розірвання їх шлюбу було визнане українським судом. Важливо тільки, щоб сторона, стосовно якої постановлено рішення іноземного суду, не була позбавлена можливості взяти участь у судовому процесі через те, що їй не було належним чином і вчасно повідомлено про розгляд справи. Бо це є підставою для відмови в визнанні(ст. 468 ЦПК України).

До клопотання додаються такі документи:

1) засвідчена в установленому порядку копія рішення іноземного суду, про визнання якого порушується клопотання;

2) офіційний документ про те, що рішення іноземного суду набрало законної сили, якщо це не зазначено в самому рішенні;

3) засвідчений відповідно до законодавства переклад перелічених документів українською мовою або мовою, передбаченою міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України

Суд України протягом трьох днів від дати проголошення ухвали за результатами розгляду іноземного клопотання надсилає сторонам її копії. У разі, якщо сторона знаходиться за кордоном і не має в Україні уповноваженого представника, копія ухвали про результати розгляду іноземного клопотання надсилається до міжрегіонального управління для передачі копії ухвали належними каналами.

22.10.2020 Підготовлено для Вищої школи адвокатури НААУ. Джерело.

Ганни Гаро: Перш за все, необхідно отримати інформацію щодо того, яка справа розглядається судом, а також щодо віку дітей (дитина в розумінні закону до 18 років, але не можна вважати рівнозначними рівень фізичного та психологічного розвитку дитини в 5 років та дитини в 17 років). Також не вказано, чи заперечувала мати дітей проти їх заслуховування судом і якщо так, то з яких причин.

Проте, якщо говорити в загальному, можна зробити наступні висновки:

Відповідно до ст. 3 Конвенції про права дитини, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Аналогічної позиції притримується і судова практика. Зокрема, у Постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі №357/17852/15-ц визначено, що: «Найкращі інтереси дитини залежно від їх характеру та серйозності можуть переважати інтереси батьків. При цьому при вирішенні питань, які стосуються її життя, дитині, здатній сформулювати власні погляди, має бути забезпечено право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що її стосуються, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю».

Відповідно до ст. 45 ЦПК України, під час розгляду справи малолітня або неповнолітня особа має також право безпосередньо або через представника чи законного представника висловлювати свою думку та отримувати його допомогу у висловленні такої думки.

Відповідно до ст. 171 СК України, Дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім’ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім’ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав, поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління її майном.

Отже, за загальним правилом, законодавство України не пов’язує право дитини бути вислуханою при розгляді питань, що її стосуються, з отриманням дозволу на це від одного або ж обох батьків.

Важко відповісти на дане питання однозначно, не ознайомившись з точним формулюванням, яке використав суд при вирішенні питання щодо заслуховування думки дітей.

Водночас, керуючись найкращими інтересами дітей, враховуючи практику ЄСПЛ та надання згоди одним з батьків (як їх законним представником, що має рівні з іншим з батьків права), а також те, що прямої заборони мати дітей на заслуховування їх думки судом не висловила, на мою думку, заслухати дітей варто. Звичайно з урахуванням того, що права та інтереси дітей будуть дотримані, а їх психологічний стан і рівень розвитку дозволяє їм сформувати та висловити свою думку.

30.09.2020 Підготовлено для Вищої школи адвокатури НААУ. Джерело.

Ганни Гаро: Відповідно до ст. 15 ПАЕ, договір про надання правової допомоги може укладатись клієнтом або на користь клієнта іншою особою, яка діє в його інтересах. Особливості укладення та змісту контрактів (договорів) з адвокатами, які надають безоплатну правову допомогу, встановлюються законом, що регулює порядок надання безоплатної правової допомоги. Якщо договір про надання правової допомоги укладено на користь клієнта іншою особою, яка діє в його інтересах, адвокат зобов’язаний отримати підтвердження згоди клієнта на надання йому правової допомоги цим адвокатом виключно у випадку, якщо цього вимагає закон.

Відповідно до положень статті 258 СК України, баба і дід мають право на самозахист внуків; баба і дід мають право звернутися за захистом прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх та повнолітніх непрацездатних внуків до органу опіки та піклування або до суду без спеціальних на те повноважень.

Таким чином, бабуся наділена правом звертатись до суду за захистом прав та інтересів свого малолітнього онука. Додатково сказане вище підтверджується положеннями ст. 59 ЦПК України: права, свободи та інтереси малолітніх осіб віком до чотирнадцяти років, а також недієздатних фізичних осіб захищають у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, опікуни чи інші особи, визначені законом. Законні представники можуть доручати ведення справи в суді іншим особам.

Отже, відповідаючи на питання, з викладених у питанні обставин порушення ПАЕ у діях адвокатів не вбачається.

Водночас, варто зазначити, що загалом чинне законодавство не передбачає можливості існування спору про визначення місця проживання дитини між батьком та бабусею. Так, СК України, зокрема, ст. 161, передбачає можливість наявності спору щодо визначення місця проживання дитини саме між її батьками, а не одним з батьків та бабою/дідом.

Позицію вичерпності переліку осіб, з яким може визначатись місце проживання малолітньої дитини підтримав є КЦС у своїй постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 299/941/17.

Так, КЦС зазначив: «Частиною четвертою статті 29 ЦК України визначено, що місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров’я, в якому вона проживає. Таким чином, цією нормою права встановлено вичерпний перелік осіб, місце проживання (місцезнаходження) яких може вважатися місцем проживання дитини, яка не досягла десяти років: батько, мати, опікун дитини, навчальний заклад чи заклад охорони здоров’я, в якому проживає дитина».

07.09.2020 Підготовлено для Вищої школи адвокатури НААУ. Джерело.

Ганни Гаро: Перша і основна рекомендація – домовлятись. Вести переговори, залучати адвокатів, переконувати, наводити аргументи, звертатись до медіатора. Оскільки найкраще і найбільш ефективно майнові спори (особливо сімейні) вирішуються в позасудовому/досудовому порядку.

Якщо ж говорити про судовий порядок, то, на жаль, жодних «гарантовано дієвих рецептів успіху» не існує, адже судова практика з цього питання достатньо неоднозначна і мінлива, а в кожному окремому випадку можуть бути додаткові складності чи особливості.

До того ж, враховуючи досвід роботи з такою категорією справ, можу зазначити, що спори про поділ майна подружжя розглядаються судами достатньо тривалий строк (2-3 роки). Часто та цінність майна, на яку розраховує позивач, втрачається. У зв’язку з цим, все ж, найбільш дієвим способом є позасудовий спосіб поділу майна подружжя.

Якщо ж звернення до суду уникнути не вдалось, можна підсилити свою позицією прикладами з судової практики, зокрема:

Відповідно до ст. 36 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.

Відповідно до ч. 5, 6 та 7 ст. 13 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

А у Постанові від 08 травня 2019 року у справі № 683/886/16-ц Верховний Суд зазначив, що вклади, внесені під час перебування у шлюбі одним з подружжя, який є учасником господарського товариства, до статутного капіталу цього товариства за рахунок спільних коштів подружжя, стають власністю цього товариства, а право іншого з подружжя на спільне майно трансформується в інший об’єкт – право вимоги на виплату частини вартості частки учасника у статутному капіталі товариства.

Вартість такої частки учасника визначається виходячи з ринкової вартості сукупності всіх часток учасників товариства пропорційно до розміру частки такого учасника. При чому, вартість такої частки повинна бути встановлена на час вирішення питання про її поділ.

Окрім того, важливо пам’ятати, що необхідно зібрати грунтовну доказову базу, щоб підтвердити той факт, що відповідне майно належить до спільної сумісної власності, а тому підлягатиме поділу.

Так, в даному контексті варто звернути увагу на Постанову ВС від 24 березня 2020 року у справі № 367/3800/14-ц, де суд зазначив, що: «Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями:

1) час набуття майна;

2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).

Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.

У зв’язку з викладеним у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об’єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому, сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об’єктів права спільної сумісної власності подружжя».

28.08.2020 Підготовлено для Вищої школи адвокатури НААУ. Джерело.

Найефективнішим варіантом є шлях через виправлення описки в судовому наказі (як виконавчому документі), попросивши суд зазначити точне формулювання як в законі, тобто із зазначенням максимальної межі.

ЦПК: Стаття 161. Вимоги, за якими може бути видано судовий наказ

1. Судовий наказ може бути видано, якщо:

4) заявлено вимогу про стягнення аліментів у розмірі на одну дитину – однієї чверті, на двох дітей – однієї третини, на трьох і більше дітей – половини заробітку (доходу) платника аліментів, але не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку на кожну дитину, якщо ця вимога не пов’язана із встановленням чи оспорюванням батьківства (материнства) та необхідністю залучення інших заінтересованих осіб.

Відповідно до частини 1 статті 105 ЦПК України, судовий наказ про стягнення аліментів оскарженню шляхом подання боржником заяви про його скасування не підлягає.

Згідно ч. 7 ст.105 ЦПК України, у разі видачі судового наказу відповідно до пунктів 4 частини першої статті 96 цього Кодексу боржник має право звернутися до суду з позовом про зменшення розміру аліментів.

Стаття 173. Виправлення помилки в судовому наказі, визнання судового наказу таким, що не підлягає виконанню, відстрочення чи розстрочення його виконання

1. Суд може внести виправлення до судового наказу, визнати його таким, що не підлягає виконанню, або відстрочити або розстрочити виконання судового наказу в порядку, встановленому статтями 432, 435 цього Кодексу.

Стаття 432. Виправлення помилки у виконавчому документі та визнання його таким, що не підлягає виконанню

1. Суд, який видав виконавчий документ, може за заявою стягувача або боржника виправити помилку, допущену при його оформленні або видачі, чи визнати виконавчий документ таким, що не підлягає виконанню.

2. Суд визнає виконавчий документ таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, якщо його було видано помилково або якщо обов’язок боржника відсутній повністю чи частково у зв’язку з його припиненням, добровільним виконанням боржником чи іншою особою або з інших причин.

3. Суд розглядає заяву в десятиденний строк з дня її надходження у судовому засіданні з повідомленням стягувача та боржника і постановляє ухвалу. Неявка стягувача і боржника не є перешкодою для розгляду заяви. До розгляду заяви суд має право своєю ухвалою зупинити виконання за виконавчим документом або заборонити приймати виконавчий документ до виконання.

4. Про виправлення помилки в виконавчому документі та визнання його таким, що не підлягає виконанню, суд постановляє ухвалу. Якщо стягнення за таким виконавчим документом уже відбулося повністю або частково, суд одночасно з вирішенням вказаних питань на вимогу боржника стягує на його користь безпідставно одержане стягувачем за виконавчим документом.

Приклад ухвали щодо виправлення

Остання судова практика йде шляхом, що дохід від продажу нерухомості є таким, з якого необхідно сплачувати аліменти.

Постанова ВС від 31 липня 2020 року, справа № 234/15413/17

Фактичні обставини справи

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що рішенням Краматорського міського суду Донецької області від 23 березня 2015 року з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_2 стягнуто аліменти на утримання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в розмірі 1/4 частки всіх видів доходів, але не менше 30 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно починаючи з 12 березня 2015 року до досягнення дитиною повноліття.

На підставі виконавчого листа, виданого на виконання вказаного рішення, Приморським відділом державної виконавчої служби міста Маріуполь Головного територіального управління юстиції у Донецькій області здійснюється виконавче провадження.

16 жовтня 2018 року державним виконавцем Приморського відділу державної виконавчої служби міста Маріуполь Головного територіального управління юстиції у Донецькій області Богдяж К. О. винесено постанову про звернення стягнення на заробітну платі, пенсію, стипендію та інші доходи боржника, у відповідності до якої звернено стягнення на дохід, отриманий ОСОБА_2 від продажу належної йому нерухомості, а саме 1/4 частку отриманої суми за продаж нерухомості, у сумі 31 935,50 грн.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд та застосовані норми права Відповідно до частини першої статті 68 Закону України «Про виконавче провадження» стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника звертається у разі відсутності в боржника коштів на рахунках у банках чи інших фінансових установах, відсутності чи недостатності майна боржника для покриття в повному обсязі належних до стягнення сум, а також у разі виконання рішень про стягнення періодичних платежів.

Відповідно до статті 81 СК України перелік видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків, інших осіб, затверджується Кабінетом Міністрів України.

Аналіз положень СК України, зокрема положень статті 81, частини третьої статті 181, частини другої статті 182, статті 183 СК України, свідчить про те, що законодавець ототожнює поняття «заробітку» та «доходу», передбачаючи можливість стягнення на користь дитини мінімального рекомендованого розміру аліментів з обох джерел отримання грошових коштів. Аналогічна ситуація відображена і в положеннях ЦК України, який також ототожнює поняття «заробітку» та «доходу», зокрема у відносинах щодо відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоровя або смертю.

Таким чином, законодавець гарантував можливість захисту прав та фактичного задоволення інтересів найменш захищених категорій осіб.

Постановою Кабінету Міністрів України від 26 лютого 1993 року № 146 затверджено Перелік видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків, інших осіб.

Разом з тим, з урахуванням системного способу тлумачення вищевказаний Перелік видів доходів, які враховуються при визначені розміру аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків, інших осіб є підзаконним нормативно-правовим актом, а тому тлумачення його положень має здійснюватися з урахуванням дійсного змісту норм закону, на розвиток та виконання якого він прийнятий (розширювальне тлумачення норм права).

Верховний Суд у складі Обєднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 05 вересня 2019 року по справі № 760/4569/18-ц (провадження № 61-45100сво18), відступаючи від висновку, викладеному у постанові від 07 травня 2018 року у справі № 640/537/14-ц (провадження № 61-15685св18), ухваленої Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, зробив висновок про те, що «Положення статті 81 СК України та частини третьої статті 181 СК України вказують на необхідність визначення розміру аліментів від частки доходу платника, а не його заробітку. Звуження ж змісту норм закону за допомогою положень підзаконних нормативно-правових актів є неприпустимим. При цьому зміст положень Переліку видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків, інших осіб включає до поняття «заробітку» також і виплати, які заробітною платою не є, зокрема доходи від підприємницької діяльності, кооперативів, тощо, що свідчить про більш широке тлумачення змісту поняття «заробіток», ніж виплати, які виплачуються в межах трудових правовідносин. Крім того, у пункті 13 Переліку видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків, інших осіб вказується, що утримання аліментів провадиться з суми заробітку (доходу), що належить особі, яка сплачує аліменти, після утримання з цього заробітку (доходу) податків. Вживання терміну «дохід» у дужках після поняття «заробіток» може розумітися як визнання цих понять синонімами в контексті приписів цього Переліку видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків, інших осіб.

Отже, Перелік видів доходів, які враховуються при визначені розміру аліментів, не є вичерпним. З урахуванням системного способу тлумачення вищевказаний Перелік видів доходів, які враховуються при визначені розміру аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків, інших осіб, є підзаконним нормативно-правовим актом, а тому тлумачення його положень має здійснюватися з урахуванням дійсного змісту норм закону, на розвиток та виконання якого він прийнятий».

Суди попередніх інстанцій на підставі належним чином оцінених доказів встановили, що дохід від відчуження нерухомого майна підпадає під дію Переліку видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків, інших осіб та на який, згідно вказаного Переліку може бути здійснено стягнення в межах виконавчого провадження, зробили правильний висновок про відмову задоволенні скарги ОСОБА_2 про визнання неправомірними дій державного виконавця Приморського відділу виконавчої служби міста Маріуполь Головного територіального управління юстиції у Донецькій області Богдяж К. О. відносно здійснення нарахування з усіх видів заробітку (доходу), що належать боржнику, першочергово витрат на проведення виконавчих дій у розмірі 240,11 грн та проведення щомісячного утримання у розмірі 50 % до погашення загальної суми заборгованості у розмірі 31 935,50 грн, та скасування постанови, винесеної 16 жовтня 2018 року державним виконавцем Приморського відділу виконавчої служби міста Маріуполь Головного територіального управління юстиції у Донецькій області Богдяж К. О., оскільки оскаржувані дії державного виконавця, були вчинені відповідно до закону, бездіяльність відсутня, державним виконавцем вжито всіх необхідних виконавчих дій з метою забезпечення належного виконання рішення суду про стягнення аліментів з боржника.

Аргументи заявника про неврахування судами попередніх інстанцій висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 07 травня 2018 року у справі № 640/537/14-ц (провадження № 61-15685св18) є безпідставними, оскільки Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 05 вересня 2019 року по справі № 760/4569/18-ц (провадження № 61-45100сво18), яка правильно застосовано судами попередніх інстанцій, відступила від висновку, викладеному у постанові від 07 травня 2018 року у справі № 640/537/14-ц (провадження № 61-15685св18).

Також є безпідставними аргументи заявника про те, що продаж особистого нерухомого майна заявника, право власності на яке ним було набуто внаслідок дарування його батьками ще до шлюбу та народження дитини, не є заробітком заявника, а тому на нього (дохід) не може бути звернуто стягнення за рішенням суду у межах виконавчого провадження, оскільки Закон України «Про виконавче провадження» чітко встановлює заробіток/доход, як об’єкт, на який державним виконавцем може бути здійснено звернення стягнення на виконання рішення суду.

Норма ст. 97 СК України надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу, та не містить заборон або будь-яких обмежень цього права. Та водночас, у ч. 5 ст. 93 Сімейного кодексу зазначено, що за шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації. В силу положень ч. 2 ст. 97 СК України та ч. 5 ст. 93 СК України при укладенні шлюбного договору сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень ст. ст. 57, 60 СК України, однак шлюбний договір не є правовстановлюючим документом, на підставі якого здійснюється перехід права власності на нерухоме майно та інше майно, яке підлягає державній реєстрації. Шлюбний договір в цьому випадку нагадує попередній договір або договір про наміри, умовами якого фіксуються домовленості сторін як ділитиметься майно у випадку розірвання шлюбу. Відповідно правовстановлюючим документом може бути нотаріально посвідчений договір або рішення суду про поділ майна подружжя.

У Постанові ВС від 25 вересня 2019 року у справі № 757/10715/17-ц суд дійшов висновку, що до вимог про визнання шлюбного договору недійсним позовна давність не застосовується з огляду на зміст положень ст. 20 СК України. У ст. 20 СК встановлено, що позовна давність до вимог, які випливають із сімейних відносин, не застосовується, крім випадків, передбачених ч. 2 ст. 72, ч. 2 ст. 129, ч. 3 ст. 138, ч. 3 ст. 139 СК. Згідно ч. 2 ст. 72 СК до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у 3 роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності. Проте, суддя Погрібний С. О. в Окремій ухвалі по цій справі вказав, що Верховний Суд, враховуючи особливості шлюбного договору, як цивільно-правового, дійшов помилкового висновку про незастосування до спірних цивільних правовідносин позовної давності. Позовна давність установлюється в законі з метою упорядкування цивільного обороту за допомогою стимулювання суб`єктів, права чи законні інтереси яких порушені, до реалізації права на їх позовний захист протягом установленого строку. Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав; при цьому поняття “позовна” має на увазі форму захисту – шляхом пред`явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах – процесуальному (право на пред’явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту). Ураховуючи, що метою встановлення у законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного суб’єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду, необхідно дійти висновку, що об’єктом дії позовної давності є право на позовний захист, що є самостійним правом (не ототожнюється із суб’єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене. В ст. 103 СК України, шлюбний договір може бути визнаний недійсним з підстав передбачених ЦК України, а тому і строки позовної давності мають застосовуватися ті, які передбачені вказаним кодексом. Відповідно ст. 257 ЦК України та ч. 1 ст. 261 ЦК України (позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи), загальна позовна давність встановлюється у три роки, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Це питання дуже актуальне і не просте, тому довго розбиралися з колегами. Виходить, так. Якщо платник аліментів не згоден з розміром аліментів, він може звернутися до суду з позовом про зменшення аліментів. В ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» чітко визначено коло осіб, які звільняються від сплати судового збору, серед яких, позивачі – у справах про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів чи зміну способу їх стягнення, а також заявники у разі подання заяви щодо видачі судового наказу про стягнення аліментів. Виходить, що Позивачі у справах про зменшення розміру аліментів не звільняються від сплати судового збору, у відповідності до вказаної правової норми. На нашу думку, позов про стягнення аліментів у фіксованому розмірі чи у частці від доходу є позовом саме майнового характеру. У такому випадку, судовий збір буде визначатися відповідно до пп. 1 п. 1 ч. 2 ст. 4 Закону України “Про судовий збір”, де ставки судового збору встановлюються у таких розмірах – 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Ціна позову у позовах про стягнення аліментів – визначається сукупністю всіх виплат, але не більше ніж за шість місяців, а у позовах про зменшення або збільшення платежів або видач – сумою, на яку зменшуються або збільшуються платежі чи видачі, але не більше ніж за один рік (п. 6 ч. 1 ст. 176 ЦПК України). На практиці, так як позивачі звільнені від сплати суд збору, в резолютивній частині рішення суд пише стягнути судовий збір з відповідача (боржника) в розмірі 0,4 прожиткового мінімуму для працездатних осіб, не зазначаючи при цьому чи це є позовом майнового чи немайнового характеру. При цьому мінімальний розмір судового збору для позову майнового та немайнового характеру станом на сьогодні є однаковим. Тож проблема виникає при оскарженні рішення в апеляційному порядку, бо відповідач не знає яку суму судового збору сплачувати знову: якщо рішення про стягнення аліментів в частці, то очевидно знову мінімальний, якщо аліменти присуджені у фіксованому розмірі, то ціна позову є, що дозволяє вирахувати судовий збір як з позову майнового характеру. Така ж логіка має бути при подачі позову про зменшення суми аліментів, залежно від того, який спосіб стягнення, в частці від доходів чи фіксований розмір, підлягають стягненню. Приклад 1: якщо є рішення про стягнення аліментів у розмірі ¼ від усіх доходів, а боржник хоче подати позов про зменшення аліментів, наприклад, про стягнення ⅕ від усіх доходів, то судовий збір має сплачуватися як з позову майнового характеру, не знаючи ціну позову, береться мінімальний розмір суд збору для позовів майнового характеру- 0,4 прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Приклад 2: якщо є рішення про стягнення аліментів у фіксованому розмірі щомісячно, а боржник хоче подати позов про зменшення аліментів, то судовий збір має рахуватися від ціни позову, яка рахується як щомісячна сума, на яку зменшуються платежі, помножена на 12 календарних місяців.