Запитання та відповіді медичне право

Відповідно до ст. 43 Закону України «Про Основи законодавства України про охорону здоров’я», згода пацієнта, інформованого про стан його здоров’я, мету проведення запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, у тому числі наявність ризику для життя і здоров’я, необхідна для застосування методів діагностики, профілактики та лікування.

Якщо відсутність згоди може призвести до тяжких для пацієнта наслідків, лікар зобов’язаний йому це пояснити. Якщо і після цього пацієнт відмовляється від лікування, лікар має право взяти від нього письмове підтвердження, а при неможливості його одержання – засвідчити відмову відповідним актом у присутності свідків.

Пацієнт, який набув повної цивільної дієздатності і усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними, має право відмовитися від лікування.

Аналогічний «віковий ценз» на отримання права самостійно надавати згоду на надання медичної допомоги встановлено й у ст. 284 Цивільного кодексу України, у якій зазначено, що надання медичної допомоги фізичній особі, яка досягла чотирнадцяти років, провадиться за її згодою.

Таким чином, для того, щоб надати медичну допомогу дитині у віці після 14 років (за відсутності прямої загрози її життю), закон зобов’язує лікаря обов’язково отримати на такі дії її згоду.

Водночас, ст. 38 Основ передбачає, що кожний пацієнт, який досяг чотирнадцяти років і який звернувся за наданням йому медичної допомоги, має право на вільний вибір лікаря, якщо останній може запропонувати свої послуги, та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій.

Аналогічна норма міститься й в ст. 284 ЦКУ:

Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років і яка звернулася за наданням їй медичної допомоги, має право на вибір лікаря та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій.

В такому випадку батьки може і бажають, щоб дитина виконувала усі рекомендації лікарів та дотримувалась призначеного лікування, але не мають змоги примусити її, адже лікарю необхідна згода самої дитини. Або ж дитина обирає такого лікаря і такі методи лікування, які суперечать думці батьків.

Наскільки такий стан речей є правильним – питання дискусійне. Адже з одного боку, таке законодавче закріплення дає дитині можливість певної свободи у питаннях, що стосуються її життя та здоров’я, а з іншої, батьки можуть опинитись у становищі, коли обирати лікаря і методи лікування для дитини самостійно вони вже не можуть, але за ними все ще залишається обов’язок нести відповідальність і піклуватись про життя та здоров’я дитини й забезпечувати її матеріально (зокрема, й покривати витрати на лікування дитини, яке вона обрала всупереч думці батьків).

Тож, необхідною умовою для притягнення батьків до відповідальності в будь-якому випадку є наявність встановленого та належним чином зафіксованого факту порушення прав та інтересів дитини, шкоди здоров’ю дитини та причинно-наслідкового зв’язку між діями батьків і завданою здоров’ю дитини шкодою.

27.08.2020 Підготовлено для Вищої школи адвокатури НААУ. Джерело.

Закон України «Про Основи законодавства України про охорону здоров’я» (надалі – Основи) визначає, що пацієнтом є фізична особа, яка звернулася за медичною допомогою та/або якій надається така допомога.

Законодавець у даному нормативно-правовому акті не пов’язує отримання фізичною особою статусу пацієнта ані з наявністю чи відсутню громадянства, ані з досягненням певного віку та/або набуттям/втратою особою дієздатності.

Таким чином, можна зробити висновок, що навіть найменші пацієнти з дня свого народження стають учасниками медичних правовідносин та наділяються певними правами. Особливістю цих правовідносин є реалізація прав маленьких пацієнтів через відповідного законного представника, та де інколи, залежно від віку чи статусу повноліття – самостійно.

Відповідно до ст. 34 Основ законодавства України лікар має право відмовитися від подальшого ведення пацієнта, якщо останній не виконує медичних приписів або правил внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров’я, за умови, що це не загрожуватиме життю хворого і здоров’ю населення.

Лікар не несе відповідальності за здоров’я хворого в разі відмови останнього від медичних приписів або порушення пацієнтом встановленого для нього режиму.

Як бачимо, можливість лікаря відмовитись від пацієнта (навіть якщо це дитина, оскільки закон не встановлює вікових обмежень для пацієнтів) передбачена, однак, вона законодавчо обмежена випадками відсутності загрози життю хворого і здоров’ю населення.

При цьому, для доведення правомірності відмови лікаря від подальшого ведення пацієнта необхідно поряд з фактами невиконання неповнолітнім пацієнтом медичних призначень або правил внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров’я задокументувати в медичній картці факт надання лікарем в доступній формі пацієнту та/або його законному представнику повної, достовірної медичної інформації про стан здоров’я, мету проведення запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, у тому числі наявність ризику для життя і здоров’я.

Доказами в цій категорії справ можуть слугувати відповідний акт, з викладеними відомостями про невиконання медичних приписів, складений за участі свідків; доповідна записка на ім’я керівника закладу охорони здоров’я; зазначення відповідних відомостей шляхом записів у медичній картці чи виписці пацієнта тощо.

14.08.2020 Підготовлено для Вищої школи адвокатури НААУ. Джерело.

Ганна Гаро: Звичайно, першим кроком у вирішенні конфлікту має бути звернення до іншого з батьків з метою налагодження конструктивного діалогу, можливо, звернення до медіаторів для досягнення порозуміння між батьками та уникнення подальшої «конфронтації» в питаннях виховання та розвитку дитини, забезпечення її необхідною медичною допомогою.

Також другий з батьків, керуючись найкращими інтересами дитини, має право звернутись з повідомленням про неналежне виконання тим з батьків, з ким проживає дитина, своїх батьківських обов’язків, до органів і служб у справах дітей, діяльність яких врегульована, зокрема, Законом України «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей» та Порядком провадження органами опіки та піклування діяльності, пов’язаної із захистом прав дитини, затвердженим постановою КМУ від 24.09.2008 р. № 866 (із змінами).

Правом одного з батьків дитини є звернення до правоохоронних органів з відповідною заявою щодо вчинення іншим з батьків дитини правопорушень, передбачених ст. 184 КУПАП (невиконання батьками або особами, що їх замінюють, обов’язків щодо виховання дітей), ст. 188-50 КУПАП (невиконання законних вимог посадових (службових) осіб органу опіки та піклування), ст. 166 Кримінального кодексу України (злісне невиконання обов’язків по догляду за дитиною або за особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування).

Для ефективного захисту прав Підготовлено для Вищої школи адвокатури НААУ. Джерело.дитини важливо зібрати належні докази того, що поведінка іншого з батьків щодо невиконання приписів лікарів призводить до погіршення стану здоров’я дитини. Так, наприклад, такими доказами можуть слугувати виписки з медичної картки дитини, результати обстеження дитини, виписки з консультацій лікарів, у яких зазначено про рекомендований лікарями спосіб лікування. Відповідні довідки можуть також фіксувати факт погіршення стану здоров’я дитини, його причини (як от, недотримання визначеного плану лікування, відмова від прийняття лікувальних препаратів, тощо).ППідготовлено для Вищої школи адвокатури НААУ. Джерело.ідготовлено для Вищої школи адвокатури НААУ. Джерело.

Окрім того, факт неналежного виконання іншим з батьків своїх батьківських обов’язків може бути додатково підтверджений показаннями свідків (родичів, лікарів, викладачів чи вихователів дитини).

В таких випадках доцільно звернутися до психолога для консультування чи психологічного обстеження дитини, що допоможе визначити взаємопов’язаність погіршення стану здоров’я від впливу іншого з батьків на прийняте рішення щодо відмови від лікування чи неналежного виконання приписів лікарів, або ж така відмова є власним бажанням дитини, викликаним іншими чинниками.

13.08.2020 Підготовлено для Вищої школи адвокатури НААУ. Джерело.

Ганна Гаро: Відповідно до ст. 34 Закону України «Про Основи законодавства України про охорону здоров’я» (надалі – Основи), лікуючий лікар – лікар закладу охорони здоров’я або лікар, який провадить господарську діяльність з медичної практики як фізична особа – підприємець і який надає медичну допомогу пацієнту в період його обстеження та лікування. Ця норма також наділяє лікаря правом відмовитися від подальшого ведення пацієнта, якщо останній не виконує медичних приписів або правил внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров’я, за умови, що це не загрожуватиме життю хворого і здоров’ю населення.

Піклування про зміцнення та охорону здоров’я дітей і підлітків унормовано за змістом ст. 150 Сімейного кодексу України та ст. 59 Основ, що зобов’язує батьків піклуватися про здоров’я своїх дітей, їх фізичний та духовний розвиток, ведення ними здорового способу життя. У разі порушення цього обов’язку, якщо воно завдає істотної шкоди здоров’ю дитини, винні у встановленому порядку можуть бути позбавлені батьківських прав.

Відповідно до статті 6 Закону України «Про охорону дитинства» держава гарантує дитині право на охорону здоров’я, безоплатну кваліфіковану медичну допомогу в державних і комунальних закладах охорони здоров’я, сприяє створенню безпечних умов для життя і здорового розвитку дитини, раціонального харчування, формуванню навичок здорового способу життя.

З цією метою держава вживає заходів щодо забезпечення надання необхідної медичної допомоги всім дітям; забезпечення всіх прошарків суспільства, зокрема батьків і дітей, інформацією щодо охорони здоров’я і здорового харчування дітей; пільгового забезпечення дітей ліками та харчуванням у порядку, встановленому законодавством.

Згідно зі ст. 12 Закону України «Про охорону дитинства» батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за порушення прав і обмеження законних інтересів дитини на охорону здоров’я, фізичний і духовний розвиток, навчання, невиконання та ухилення від виконання батьківських обов’язків відповідно до закону.

У разі відмови від надання дитині необхідної медичної допомоги, якщо це загрожує її здоров’ю, батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність згідно з законом. Медичні працівники у разі критичного стану здоров’я дитини, який потребує термінового медичного втручання, зобов’язані попередити батьків або осіб, які їх замінюють, про відповідальність за залишення дитини в небезпеці.

Так, ст. 184 КУПАП встановлює відповідальність за невиконання батьками або особами, що їх замінюють, обов’язків щодо виховання дітей. Ухилення батьків або осіб, які їх замінюють, від виконання передбачених законодавством обов’язків щодо забезпечення необхідних умов життя, навчання та виховання неповнолітніх дітей – тягне за собою попередження або накладення штрафу від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Ті самі дії, вчинені повторно протягом року після накладення адміністративного стягнення, – тягнуть за собою накладення штрафу від ста до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Також ст. 188-50 КУПАП встановлює відповідальність за невиконання законних вимог посадових (службових) осіб органу опіки та піклування. Невиконання законних вимог посадових (службових) осіб органу опіки та піклування, недопущення тим із батьків або тим з інших членів родини, з яким проживає дитина, або особою, яка проживає з таким із батьків (дитиною), посадових (службових) осіб органу опіки та піклування до обстеження умов проживання дитини, створення перешкод посадовим (службовим) особам органу опіки та піклування при здійсненні інших покладених на них законом повноважень – тягнуть за собою накладення штрафу від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Ті самі дії, вчинені повторно протягом року після накладення адміністративного стягнення, – тягнуть за собою накладення штрафу від ста до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Держава передбачає у ст. 166 Кримінального кодексу України відповідальність за злісне невиконання обов’язків по догляду за дитиною або за особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування. Так, злісне невиконання батьками, опікунами чи піклувальниками встановлених законом обов’язків по догляду за дитиною або за особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування, що спричинило тяжкі наслідки, – карається обмеженням волі на строк від двох до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк.

Положеннями ст. 165 СК України передбачено право органів опіки та піклування на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав. Однією з підстав позбавлення батьківських прав, як визначає ст. 164 СК України, може бути ухилення батьками від виконання своїх обов’язків щодо виховання дитини.

Тож, винні батьки у разі відмови від надання дитині необхідної медичної допомоги, якщо це загрожує її здоров’ю, несуть відповідальність згідно з законом та можуть бути навіть позбавлені батьківських прав.

16.08.2020 Підготовлено для Вищої школи адвокатури НААУ. Джерело.