14 травня 2025 року відбувся Круглий стіл на тему: “Формулювання резолютивної частини рішень про повернення дитини в іноземну державу на підставі Конвенції 1980 року та забезпечення їх примусового виконання”.
У заході взяли участь представники Мін’юсту, ЮНІСЕФ, державної виконавчої служби, судді регіональних судів, судді Верховного Суду і адвокати.
Обговорювались проблеми виконання рішень у справах про міжнародне викрадення дітей — зокрема, на прикладі нашої справи №552/1759/19, де суд ще у 2019 році визнав незаконним вивезення дитини з Великої Британії та зобов’язав повернути її за місцем постійного проживання. (Постанова апеляційного суду, залишена без змін Верховним Судом, за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/84381757)
Попри це, через відсутність у рішенні прямої вказівки про можливість відібрання дитини, його виконання фактично залежало лише від “доброї волі” відповідача. З цієї причини нами було подано окремий позов у справі №545/3933/21 щодо відібрання дитини для забезпечення її повернення.
Справа про відібрання дитини №545/3933/21 є показовою, – зазначила у своїй доповіді суддя Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Черняк Юлія Валеріївна, – оскільки під час розгляду судді Верховного Суду комплексно підійшли до аналізу двох Гаазьких конвенцій — Конвенції 1980 року про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей та Конвенції 1996 року про батьківську відповідальність:“Гаазька конвенція про батьківську відповідальність 1996 року не замінює і не вносить зміни у механізм, визначений Гаазькою конвенцією 1980 року для дій у ситуаціях, які пов`язані з міжнародним викраденням дітей. Навпаки, Гаазька конвенція 1996 року доповнює і посилює Гаазьку конвенцію 1980 щодо деяких аспектів. Це означає, що низка її положень можуть бути застосовані як доповнення до Гаазької конвенції 1980 року у випадках, коли остання застосовується у конкретній справі.
Гаазька конвенція 1996 року укріплює Гаазьку конвенцію 1980 року, підкреслюючи первинну роль органів влади Договірної держави постійного місця проживання дитини у прийняття рішень про заходи, які можуть бути необхідні для довгострокового захисту дитини.” (З постанови Верховного Суду від 16.04.2025 року по справі Верховний Суд №552/1759/19)
Таким чином, детально розглянувши, як співвідносяться положення цих двох конвенцій та розтлумачивши крізь призму визначення юрисдикції щодо справ про відібрання дитини після набрання рішенням про її повернення законної сили, Верховним Судом було зроблено наступний висновок: “за наявності судового рішення, яке набрало законної сили, але залишається невиконаним, щодо повернення дитини до Великої Британії та відсутності згоди компетентного органу (суду) Великої Британії (органу іноземної держави, до якої підлягає поверненню дитина) щодо здійснення юрисдикції при вирішенні питання про відібрання дитини, яке по суті є визначенням місця проживання дитини у Великій Британії, питання про відібрання дитини також належить до юрисдикції судів Великої Британії і розгляду українськими судами не підлягає.”
(Постанова Верховного Суду від 16.04.2025 року по справі №545/3933/21 за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/126803017)
Так, на круглому столі Судді Верховного Суду посилаючись на вищевказані справи зазначали, що за наявності рішення суду про визнання незаконним вивезення дитини та зобов’язання повернення дитини до постійного місця проживання, справи про відібрання дитини задля її повернення до постійного місця проживання в межах окремого позову не підпадають під юрисдикцію українських судів і провадження у таких справах підлягає закриттю, проте наголосили на тому, що передбачення можливості відібрання дитини для її повернення до постійного місця проживання як встановлення способу і порядку виконання рішення про відібрання є слушним.
(Презентація на тему “Тлумачення та практика застосування Конвенції 1980р.: правові позиції Верховного Суду Юлія Черняк, Суддя Верховного Суду, в Касаційному цивільному суді” за посиланням – https://tinyurl.com/6cuj2fjr)